Галина Костянтинівна Вдовіченко - Маріупольський процес

Піднесено розводитися про чудове співвідношення «ціна– якість»? Ніколи більше! Під три чорти таку роботу!

Сон його не брав. Відкинув край ковдри, сів, спустивши ноги на холодну підлогу. Найда підвелася, переступила лапами на місці, скреготнувши кігтями по паркету: гуляти?…

– Лежи! – присадив її Роман, й вона слухняно лягла. У ванній став під душ, відкрутивши кран на повну. Гарячі тугі струмені били у спину – і наче попустило, нарешті розлилася тілом бажана млість. Але ще покрутився під ковдрою, поперекидався, перш ніж у голові затуманилося.

…Уночі від протягу балконні двері затраснулись – Роман підскочив, немов від вибуху, рукою поруч – хап! Автомат шукати. Тюль на вікні гойднувся, стер залишки сну. І лиш тоді Роман заспокоїв дихання, вийшов на кухню, намагаючись ступати нечутно. Склянка холодної води, жовтий ліхтар за вікном, біла фарба на вітрині крамниці: «Ремонт». Одна дійсність розчиняється в іншій, поглинає її. Чи він коли-небудь зможе повернутися до нормального життя? Спати, радіти, любити… Він намагатиметься. Йому є за що зачепитися.

Зранку брат кличе зайти за ним після тренування. Завмер у дверях із сумкою на плечі. Смішний підліток, руки-ноги довгі, обличчя дитяче, голос півня пускає. Гидке каченя, ще рік-два – й перетвориться на дорослого хлопця. «Ти прийдеш за мною? Ти будеш у військовій формі?» – запитує. «Ні». На прищавій мармизі – неприховане розчарування. Хотів похвалитися перед друзяками… «Хлопці просили, щоб ти їм про війну розповів». – «Потім колись. Зараз часу не маю, ще треба у військкомат і до волонтерів… Доручень купа… Батарейки купити і ще цілий список усього. І в госпіталь…»

Раптом пропікає шалена думка: під яку війну росте молодший брат? Дух забиває від цього несподіваного запитання. Ні. Ніколи більше, жодної, нізащо. Ця має стати останньою. А Остап вже крутнувсь на місці – й нема, тільки чути у коридорі гуп-гуп-гуп-гуп.

Тато не відходить від телевізора, мама – від плити, хоче синові догодити домашніми смаколиками. У її студентів канікули, вона почувається вільніше. Напекла-наварила, наче на роту солдатів – і борщ, і голубці, і налисники. Переживає, бо щось там пересолила…

– Я занадто стараюся, – каже вона, сідаючи поруч і намагаючись не дивитися, як він їсть, – знає, що він цього не любить. – Готувати треба легко, бавлячись, наче жонглюючи. А я зосереджена, як студентка на екзамені. Хочеш, яблучний струдель спечу?…

Роман наминає вареники зі сметаною, забув уже про їхнє існування.

Тато приходить з новинами, він боїться пропустити бодай щось важливе у потоці інформації. Це вже стало його нав’язливою потребою, нездоланною фобією.

– Їж, їж, – каже він.

Переповідає, що чув. У нього щось із оком, застудив наче: раз по разу стирає сльозу з лівої щоки. Праве око в порядку, а ліве плаче. Тато озирається і, підвівши погляд на годинник, похапцем повертається до кімнати. Там на іншому каналі починається інформаційний випуск.

…Роман витягнув із мами розповідь про те, як шукала його на сході, через волонтерів, через військових. Слухав мовчки, стискаючи зуби. Тоді підвівся, обійняв. Її волосся пахло смаженою цибулею. Узяв з мами обіцянку: хай там як, вона більше не вдаватиметься до самодіяльності. За жодних обставин. Мало що може трапитися, мало чого він може замовкнути, на те й особливі обставини. Не варто було поспішати з тими пошуками. Часом єдиний правильний шлях – це набратися терпіння і дати подіям розгортатися своїм порядком, згідно з їхньою логікою. Або з її відсутністю.

– Що ж ти не дав подіям розгортатися? – озивається мама. – Що ж ти сам у них втрутився?

Обоє розуміють, про що мова.

– Це інше, – каже Роман, згадуючи братову мармизу в одвірку і свою думку про майбутню війну. Ні! Більше ніколи. Невже на кожне покоління своя війна?

– Пересолила? – допитується мама, зазираючи йому в обличчя.

* * *

Із госпіталя Роман вийшов – погляд у землю, весь у своїх думках. Самчича залишили в неврології, сказали, раніше треба було його привезти… Волонтери, до яких заїжджав перед тим, нарікали, що транспортний засіб у нього, бач, недостатньо місткий. Вони сподівалися напакувати удвічі більше вантажу, а місця у «газельці» було небагато, та ще й попросилися з ним у дорогу два хлопці з реабілітації, вони поверталися у свої підрозділи під Донецьк. Наступного разу приїжджай фурою, жартували волонтери.

На вулиці він мало не зіштовхнувся з якимсь зустрічним: мешти дорогі, напуцовані. Глянув угору. Ї-ї-їхали козаки! До нього широко усміхається колишній однокурсник, веселун Іван Карпів.

– Ромку, ти?

– Іване!

Обійнялися.

– Знаю, знаю, мені наші говорили, де ти є. Усе? Ротація?

– Ні. Завтра назад.

– Дивися… Де зараз стоїте? Слухай, пішли, посидимо. Я пригощаю.

«Я пригощаю» дряпнуло. Що він, бідний родич?

– Хіба п’ять хвилин… Ще купу усього зробити треба. Завтра назад.

– П’ять хвилин! Рівно п’ять хвилин – і я тебе підкину куди треба! – Іван вже відчиняв двері кав’ярні, вільною рукою показуючи на припарковане поруч «мазераті» асфальтного кольору. Таке саме сяюче, як черевики господаря.

– Я маю колеса, – Роман кивнув на свою обдерту «газельку» з ланцюгами під бампером. Вона була крутіша за Іванове авто. Завтра вона везтиме на передок тепловізори, броніки, кевларові каски, берці, різні смаколики та дитячі малюнки.

Не п’ять, а п’ятнадцять хвилин посиділи за кавою. Іван встиг розповісти, хто зі знайомих де й чим займається і як він особисто допомагає армії. У його голосі лунали хвалькуваті нотки.

– Я на АТО вже двічі гроші давав… На каремати і ноші. Але то таке… – скромно опустив очі.

Торкнувся губами горнятка з кавою, зробив ковток. Роман мовчав.

– А сам не піду, – повів далі Іван, наче його хтось про це запитував. – Який з мене вояка?… Я ж нічого не вмію. Це по-перше. А по-друге, – він довірливо нахилився, – мені сон наснився… на початку літа… Буцімто мені ноги відірвало. Вибухом. Аж кості вночі заболіли, віриш? Ніколи нічого подібного не снилося… Боюся, відверто кажучи. А ти хіба ні?

– А чого боятися? – Роман посунув убік порожню філіжанку. Йому неприємною стала ця розмова. Боїшся – не боїшся… Про таке хіба в окопі розмовляти, після обстрілів, а не у Львові за кавою. – Якщо доля померти – помреш. Якщо маєш жити, у будь-якому випадку виживеш.

Перед світлофором його зухвало підрізав темно-сірий «хаммер» зі столичними номерами, танк танком. Роман вивернувся, обійшов довбаня й, зупинившись на перехресті, глянув, хто там такий непоштивний. У салоні брутального дорожнього самця дерла підборіддя вгору субтильна білявка. Зверхньо глипнула на стару «газельку» поверх спущеного скла, обдала господаря автівки презирливим поглядом. Роман очей не відвів. Тоді дівчина