Андрій Юрійович Курков - Остання любов президента

Я витягнув пляшку «Хеннессі» й бокали для коньяку. Налив.

Ніла пригубила. Подивилась на годинник.

— Ви ж сьогодні більше нікого не чекаєте?

— Ти ж усіх перенесла?

— Так, звичайно. Як ви сказали! Я зараз.

Вона знову вийшла.

Я чергував смак коньяку зі смаком кави. Думав про Світлану. Навколо розливалась незвична для міністерства тиша. І я забув, що перебуваю на службі, на нудній службі, зміст якої полягає у наданні паперам різної швидкості. Немов у комп’ютерній грі я якісь папери пересовував, і вони потрапляли, мов більярдні кулі до лузи на останній, затверджувальний підпис до мого шефа, інші — «випадково» губилися, «зникали» назавжди, але в невідомому напрямі. Знайти їх було неможливо. Та їх і не шукали. Ця служба була нудною і вигідною. Мені добре платили за моє нудьгування за справжнім життям.

Ніла знову з’явилася у кабінеті. Я тільки помітив, що з її ніжок зникли колготи.

— Найкращий подарунок для коханої жінки — це білизна, — прошепотіла вона.

Потім грайливо обернулася, ніби перевіряючи, чи немає часом випадкових свідків, і скинула свій костюмчик, залишившись у дійсно гарній білизні червоного кольору. Ця білизна робила її напрочуд спокусливою. Я схопився за свій коньячний бокал, як за рятувальний круг.

Вона повернулася боком, вигнулася, відкинувши своє недовге каштанове волосся назад. Потім повернулася до мене спиною й нахилилася, торкнулась кінчиками пальців підлоги. Знову повернулась обличчям до мене.

— Гарна? — Вона запитала, вказуючи поглядом на свої трусики.

— Так, — видихнув я неголосно та озирнувся по сторонам. — Ти хоч двері зачинила?

— Звичайно, — прошепотіла вона. — Я хотіла вам дещо розповісти...

— Розповідай!

— У мене про вас розпитували...

— Хто?

— Догмазов з якимось двома.

— I що ж їх цікавило?

— Чи не приходять до вас жінки, чи не зачиняєтеся ви тут із кимсь, чи не багато п’єте. Які у вас звички, які журнали ви читаєте, з ким просите не з’єднувати, кого приймаєте без попереднього запису. Я думаю, що ви незабаром звідси підете...

— Ти гадаєш?

Вона кивнула, і на її личку з’явилася щира турбота.

— Я боюся, що вони під вас копають...

— А чому ти боїшся?

— Мені з вами добре. Ви ввічливий, ніколи не кричите. Не примушуєте нічого такого робити...

— А інші примушують?

— Іван Семенович, який був перед вами, примушував. Майже щовечора...

Мені раптом стало шкода Нілочку. Вона така тендітна, беззахисна в цих червоних трусиках і ліфчику. Чому вона роздяглася? Ах дійсно, я ж запитав її про подарунок для коханої жінки.

— Можна мені ще коньяку?

Я налив їй. Вона присіла за стіл. На її зелених оченятах заблищали сльози.

— Що з тобою? — Моя рука потяглася до її голівки. Я погладив її волосся.

— Ви подаруєте їй гарну білизну, — схлипуючи, сказала вона, бокал з коньяком тремтів у її руці. — А я собі сама купую. Ви знаєте, яка в мене зарплатня?

Я заперечливо хитнув головою. Мене не цікавила чужа зарплатня.

— Двісті гривень.

— Що? — вирвалося в мене. — І ти живеш на двісті гривень?

Вона заперечливо захитала головою.

— Ні, я ж бо живу з батьками. Вони допомагають.

— З батьками? — здивувався я.

Нілочка кивнула, і у її очах з’явився ніжний жаль до самої себе.

Я підвівся, відчинив шухляду свого стола. Взяв навмання один із заклеєних конвертів. Пальцями промацав його щільність: кілька тисяч доларів там напевне було. Витяг, простяг їй.

— Візьми, купи собі що забажаєш і вважай це моїм подарунком!

— А ви її дуже кохаєте? — запитала вона раптом.

— Напевно, — відповів я, не бажаючи її засмучувати.

— Я вам завжди буду про все розповідати! — пообіцяла вона і пригубила коньяк. — Якщо ви будете добре до мене ставитися... У мене також є все для щастя. — При цьому вона скинула ліфчик і поглянула згори вниз на свої невеликі, але пружні груди. — Тільки щастя немає.

57

Львівська область. Старий Самбір. Серпень 2015 року.

«Я, стаючи громадянином України, клянусь щиро любити свою Вітчизну, захищати її суспільні та політичні інтереси, докладати усіх зусиль, щоб моя країна розвивалась і міцніла, щоб повага до неї в усьому світі зростала, щоб авторитет України невпинно ріс. Я обіцяю виконувати всі свої обов’язки громадянина, чесно сплачувати податки...»

Незважаючи на святкове оздоблення собору й чудову акустику, щось у цій церемонії здавалось мені штучним. I навіть не те, що всі нелегали з Індії, Бангладеш, Афганістану, які застрягли в країні, старанно читали вголос Клятву Громадянина. Деякі з них були навмисно зодягнуті у вишивані сорочки, підкреслюючи свою повагу до країни, через імовірну безвихідь ситуації, що приймала їх у свої громадяни. Тут і церковна громада заспівала псалми. I батюшка у святковому вбранні щось забубнив баритоном. I чиновник Львівської обладміністрації вийшов наперед зі своєю секретаркою, яка тримала у руці пачку новеньких паспортів.

— Ахмед Захір Шах, — прочитав з першого узятого в секретарки паспорта урядовець. Та провів поглядом по всіх Ахмедах, вишикуваних у довгу шеренгу.

Вручення паспортів нагадало мені вручення атестатів зрілості в радянській школі.

— Миколо! — гукнув я неголосно до віце-прем’єра, який вмовив мене прилетіти на цю церемонію.

— Слухаю, пане президенте!

— Хто писав слова?

— Співак наш, Василь Казанський. Народний артист України.

— А тобі не здається, що в нас багато хто займається не своїми справами? Чому співак повинен писати текст державної клятви?

— Бо він справжній патріот і дуже хотів зробити свій внесок...

— Зачекай, Миколо, патріот — це професія?

— Ні.

— Поклик?

— Ні. Це стан душі, це коли людина вболіва...

— Годі. Щоб цей текст звучав сьогодні вперше й востаннє! Зрозумів? Або пиши сам, або знайди патріота серед письменників!

Віце-прем’єр важко зітхнув, але залишився стояти поруч. А я перевів погляд на палаючі букети тоненьких свічечок. Аромат воску приємно пестив ніздрі. Церковний спів линув під купол храму і звідти опускався невагомим золотим дощем.

Я знову повернувся до віце-прем’єра.

— А архієпископ не проти того, щоб видавати у храмі паспорти іновірцям?

— Вони прийняли хрещення, це ж була одна з умов українського громадянства.

— А які там ще були умови?

— Складання іспитів з української мови й написання українською своєї біографії.

— А хто підписував цей