Андре Жід - Фальшивомонетники

Я хотів поговорити з Азаїсом про Олів’є, але його цікавить передусім малий Жорж.

— Не показуйте йому, що ви знаєте те, що я вам зараз скажу, — почав він. — А втім, це тільки робить йому честь... Уявіть-но собі, що ваш юний небіж та кілька його товаришів організували щось на зразок невеличкої спілки, таку собі лігу взаємного суперництва. Вони приймають туди лише тих, кого вважають гідними такої чести і які довели свою високу порядність; це такий собі дитячий Почесний Легіон. Чи не правда, чудова ідея? Кожен із них носить у петлиці стрічечку — вона не дуже впадає в око, але я все ж таки її помітив. Я привів хлопця до свого кабінету і коли попросив його пояснити, що означає ця стрічечка, то він спочатку стривожився. Бідолаха боявся, що буде за це покараний. Потім, густо почервонівши і вкрай збентежений, він розповів мені про утворення цього невеличкого клубу. Це такі речі, ви розумієте, на які слід дивитися з усмішкою, бо інакше ми ризикуємо вразити вельми делікатні почуття... Я запитав у нього, чому він та його товариші не роблять цього відкрито, не ховаючись. Я пояснив йому, яку чудову пропаганду могли б вони організувати, скільки дитячих душ навернути на шлях істини, яку чудову роль зіграти... Але в такому віці людина прагне до таємничости... Щоб здобути його довіру, я, у свою чергу, розповів йому, що, коли я був у його віці, то й сам належав до схожої організації, члени якої дали собі дуже гарну назву — «лицарі обов’язку». Кожен із нас одержував від президента ліги нотатника, куди записував свої помилки та невдачі з абсолютною відвертістю. Він почав усміхатися, і я побачив, що моя розповідь про занотування помилок навіяла йому якусь думку; я не став допитуватися, що він надумав, але мене не здивує, якщо він запровадить такі нотатники серед своїх однодумців. Розумієте, до таких дітей треба знайти підхід. А для цього треба спочатку показати, що ти їх розумієш. Я пообіцяв, що не стану розповідати про це його батькам, але водночас попросив, щоб він сам розповів усе своїй матері, яка дуже зрадіє. Але здається, що у своєму товариському колі вони дали один одному слово нікому нічого не розповідати. Я вчинив би помилку, якби став наполягати. Але перш ніж розлучитися, ми разом помолилися Богові, просячи, щоб Він благословив їхню лігу.

Бідолашний старий Азаїс! Я переконаний, що малий напустив йому туману й у всьому цьому нема ані слова правди. Та й хіба міг би Жорж повестися в цій ситуації інакше?.. Ми ще спробуємо з’ясувати, про що тут ідеться.

Я не впізнав спочатку Лориної кімнати. Її обклеїли новими шпалерами, й атмосфера тут повністю змінилася. Сара також здалася мені невпізнанною. А я ж думав, що добре знаю її. Вона завжди була зі мною дуже відверта. Я завжди був для неї тим, кому можна все розповісти. Але минуло вже багато місяців, відтоді як я востаннє приходив до Веделів. Сара була в сукні з довгими рукавами й закритим коміром. Вона мала вигляд дорослішої, упевненішої в собі дівчини. Вона сиділа на одному з двох ліжок, біля Олів’є, який безцеремонно там розлігся й, здавалося, заснув. Звичайно ж, він був п’яний; і, звичайно ж, мені було боляче бачити його таким; але він здався мені навіть гарнішим, аніж завжди. Власне, всі четверо були більш або менш п’яні. Маленька англійка вибухала сміхом, гучним реготом, від якого в мене боліли вуха, на найдурніші жарти Армана. Цей останній, не змовкаючи, молов несосвітенну нісенітницю, збуджений, потішений цим сміхом, ніби змагаючись із ним у дурості та вульгарності. Він удавав, ніби хоче припалити сигарету від розпалених щічок своєї сестри або щік Олів’є, які палахкотіли не менше, або відсмикував пальці, ніби обпаливши їх, коли зухвалим жестом намагався притулити їхні обличчя одне до одного. Олів’є та Сара погоджувалися брати участь у цій грі, й мені було на це вкрай неприємно дивитись. Але я забігаю вперед...

Олів’є ще вдавав, ніби спить, коли Арман зненацька запитав, що я думаю про Дув’єра. Я сів у низеньке крісло, водночас розвеселений, збуджений і збентежений їхнім сп’янінням та їхньою розв’язністю. Правду кажучи, мені було приємно, що вони запросили мене прийти, хоча, здавалося б, я був геть зайвий у їхньому товаристві.

— Ці дівчата... — провадив він, коли я не знайшовся що йому сказати й обмежився тим, що люб’язно усміхнувся, аби не порушити тону.

У цю мить англійка захотіла перешкодити йому говорити й погналася за ним, щоб затулити пальцями йому рота. Він випручався з її обіймів і закричав:

— Ці дівчата обурені на саму думку про те, що Лора муситиме лягти з ним у постіль.

Англійка відпустила його й закричала з удаваним гнівом:

— Ой, не вірте тому, що він каже. Це брехун!

— А я намагався донести до їхнього розуміння, — провадив Арман уже спокійнішим голосом, що за двадцять тисяч франків посагу не було жодних підстав сподіватися на щось ліпше і що Лора, будучи доброю християнкою, повинна передусім цінувати якості душі, як закликає нас наш батько-пастор. Атож, діти мої. Хоча з огляду на небезпеку перенаселення слід би приректи на целібат усіх тих, хто поступається красою тіла Адонісові... або Олів’є, якщо ми повернемося до зовсім недавніх часів.

— Який бовдур, — прошепотіла Сара. — Не слухайте його, він сам не знає, що він верзе.

— Я кажу правду.

Я ще ніколи не чув, щоб Арман отак говорив. Я вважав і досі вважаю, що він наділений вразливою і витонченою душею. Його вульгарність здалася мені цілком награною, спричиненою, по-перше, сп’янінням, а по-друге, необхідністю розвеселити англійку. Ця дівчина, якій і справді було весело, здавалася достатньо дурною, щоб утішатися такими безглуздими жартами. Що могло цікавити в цій компанії Олів’є? Я пообіцяв собі, що коли знову буду з ним насамоті, то відверто скажу йому, як мені було гидко.

— Але ви, — провадив Арман, рвучко обертаючись до мене, — ви, хто байдужий до грошей і хто має їх досить, щоб оплатити благородні почуття, чи не скажете ви нам, чому ви не захотіли одружитися з Лорою? І це при тому, що ви вочевидь кохали ЇЇ, а вона як усім відомо, також була без тями від вас.

Олів’є, який до цієї миті, здавалося, спав, розплющив очі,