Юрій Косач - День гніву

— Тобі, майстре? — посміхнувся Рославець. — Валенштайн казав?..

— Може, й мені…

Княжна взяла Рославця до кочі. Тішилась ним, бо знав — один у світі — її таїну. З ним могла говорити свобідно про мості Мрозовицького, припускала, що був його приятелем-однодумцем. А магістр, узрівши отця протопопа, розкрив було рота й простяг до нього руки, та той встиг йому дати знак.

Обоз рушив далі.

А з ридвану, де їхав фравцимер[204] княжни, вже лунав Римшин голос:

Нічка темна, соловейку,

заспівай мені, небоже,

хорони мене в темненьку нічку,

добрий Пане Боже…

— Шальвіра, ланець, але добре серце, — говорив Рославець. — З тих ми, асани, що нас не сіють і не жнуть, але світом не нудимо, поки є хоч що-небудь у череску й поки ум не ув’язнений. Але, блукавши по світу й вириваючись із петлі, таки впевняюсь, що найкращі речі в світі — це свобода й поезія…

— І любов, пане майстре, — зітхнула пані, що була, до речі, старшою дівицею.

— Можливо, вацьпанно, але любов я залічаю до поезії.

Панни не стримались від сміху, бо постать магістрова, особливо після недавньої халепи, не принадила б: був пелехатий, видовжений і вихудлий, мов псяча кість, і киндюговатий його ніс повис ще більше над рідким вусом. Тільки очі світились з глибоких ямин.

На постою, проти зоряної ночі, протопіп відвів його в темінь.

— Вашець, мусиш замовчати, що знав-єси мене, як і мості Мрозовицького в Падуї.

— Куди простуєш, отче?

— В Луцьк.

— Але мості Виговського вже там не застанеш. Намісник луцький вже, мабуть, у Барі, біля старостича Потоцького…

— Тоді нам одна дорога, якщо ти в Київ.

— Маю комісію до воєводи Адама Кисіля. Якщо ти посвідчився мені дерев’яним хрестиком, отче, то, значить — ти з нами, як і мость Виговський, і мость Мрозовицький, і інші того ж автораменту, то значить — ти знаєш, який наш замисел…

— Разом з вами жити і вмирати.

— А поки до смерті, що нікому не фольгує[205]?

— Коли піде добре, то матиму ордонанс, коли й де ставитись мені до вербунку у ритмайстера Кіттуса Скотуса, а ти, мабуть, чув про нього… Про Перебийноса, інакше?..

— Чути чув, але не знаю, що протопіп має до ритмайстрового вербунку?..

Отець Ісакій засміявся.

— У Падуї недаремно вчили нас фортифікаційного мистецтва. Хто його не занедбував поряд теології, той тепер собі пригадає…

— А поки до фортифікації…

— …То й теологія придасться. Кожен благочестивий інок, ігумен чи архімандрит тепер пізнає, що таке disciplina militaris…

— Коли б не твоя кульгава нога, отче…

А отець Ісакій знов засміявся й нічого не сказав.

До півночі й по півночі, під зорями, оповідав майстер Рославець уважним невістам й протопопові про Амадіса і його лицарські пригоди.

17

Галицька земля уже від провесни повнилась вояцтвом. Що якийсь Хмельницький, зібравши гільтяйство, зайняв Запорожжя й волає до сваволі, давно вже трубіли у Львові. Але на Волині вже кипіло, вже клекотіло.

— О жодній покорі не мислить зрадник Хмельницький, — кричав у заїзді під Бониною Горою в Крем’янці, куди й княжна Четвертинська заїхала з обозом, подорожній староста ковельський Фірлей, пишний шляхтич, — наступив на Січ, все забрав, всі припаси, всі човни. Пан Вадовський і пан Кричевський (той, що кумом бувши зрадника, випустив його на поруки з ув’язення) виступили його ловити, а він козаків переймав до себе, волав: «Ви ляхів потопіть, до нас передайтесь!» Тулить до себе всіх — пластунів, луковників, лісичників, легітимується[206] корогвою з білим орлом і привілеями якимись від його мості короля… Але все одно знесуть його п’яні купи…

— Звідки вашмость це все знає?..

В заїзді за столами гомоніла шляхта, з різних сторін, в дорозі на соймики й наради. Деяких княжна й панна Оленка більше знали з давнішого: волинські, київські й рубіжні — це знайомі. Орли між ними й зайці, а більше базікали й хвальки.

— Пан воєвода чернігівський, і пан гетьман коронний, і пан воєвода руський скликає до походу…

— Вони вже йому бороду вирвуть…

— З Бару вже виступив пан Стефан — каштелянич, Шемберґ з ним і комісари…

— Вже він навколішках попросить пардону…

— І звідки вашець це все знає?..

— Знаю все, — кричав Фірлей, — друг мій, пан Вадовський у Чигрині, найсвіжіші реляції[207] маю… Та й пан Чаплинський — мій приятель…

Шляхтич із срібними скронями, в чорній делії похитав головою.

— Через того Чаплинського, через того різуна, шляхетку, зірвиштанька, через нього ця ціла веремія, наїхав на хутір Хмельницького, на мирну людину, челядь посік, скрині повідбивав, сина замордував…

— Право своє чинив!..

— Добре мені право, — обернувся шляхтич до всіх і вклонився здалека княжні, — якби так вашець, як Хмельницький, сидів на вічистому привілею, збоніфікував[208] собі садибу, а тут тобі, ні сіло ні впало, наїздить така шельма…

— То вашець за Хмельницьким обстаєш?

— Скільки тобі дав за чортове адвокатство?..

Між цими людьми шляхтич не мав, видно, послуху. Він спаленів і пригладив скроні.

— Не перекручуй, вашмость, не адвокат я диявола, а Хмельницького тим більше, але що правда, то правда…

— Неправда, все неправда!..

Пивні друзі Фірлея, мочиморди як стій, з добре закуреними чубами, підступили ближче. З пельок їм пашіло, піт котився по тучних щоках, а очі загорілись — зайшли жовтими вогниками.

— То не так про чортового Хмеля, як про цілу Україну йдеться, — крикнув один, — Хмель — то тільки іскра, Хмель — то тільки привід, але Русь — це пожар. Коли б теє недовірство випалили, то раз спокій був би…

— Добре мовить — від Русі все нещастя…

Шляхтич у чорній делії підвівся. Говорив голосно, так, що всі, де хто сидів, пообертали голови.

— Чудні єсте, панове, фукачі[209], зірвигорла, ненависники, а Речі Посполитої — найгірші вороги. Чого хочете від Русі, від України? Хочете, щоб не було того зацного народу, що коло вас живе і з вами долю ділить? Дурне те говоріння, мості панове. Бо коли хочете, щоб України не було в Україні, то є річ неможлива, так як би вам захотілось, щоб море було коло Самбора, а Бескиди коло Гданська? Чи не правду говорю?..

Але всі мовчали й важко, по-п’яному, сопіли.

— Чого хочете від нього, того чесного народу? Чому мучите його — здирствами, наклепами, карами, різнею, стратами? Чому його народність гнобите: що українське — то хамське, мовляв! А не знаєте того, що ще Польщі не було, ще польські князі в постолах ходили, як