Стівен Кінг - Чорний дім

«Вілладж Венґард» 25 червня 1961 року. Я, ваш ведучий, Генрі Шейк — Шейх, Шейк, Арабський Шейх.

Посміхнувшись, Джек виливає збиті яйця на сковорідку, перемішує їх виделкою, скручує газ до мінімального полум’я. Він згадує, що забув зварити каву. До біса каву. Він може обійтися і без неї, питиме апельсиновий сік. Глянувши на тостер, він згадує, що забув приготувати вранішній тост. А без тоста він може обійтися, чи тост — це обов’язково? Думає про масло і холестеринові бляшки, які з нетерпінням чекають, щоб пошкодити його артерії. Омлет — це також досить ризиковано, здається, він набив забагато яєць. Джек не може згадати, чому взагалі хотів зробити омлет. Він рідко їсть омлети. По суті, він купує яйця з почуття обов’язку, бо вгорі на дверях холодильника є два ряди западин для яєць. Якби люди не купували яйця, то навіщо була б підставка для яєць у холодильнику?

Він злегка лопаткою підвертає присмажені з країв, але досі рідкі всередині яйця, нахиляє сковорідку по колу, щоб розлити їх, додає гриби, цибулю-шалот і згортає це все навпіл. Чудово. Дуже добре. Виглядає апетитно. У нього попереду сорок розкішних хвилин свободи, які він використає досить вдало, незважаючи ні на що, здається, в нього все добре. Усе під контролем.

Розгорнений на кухонному столі «Вісник Ла-Рів’єр» привертає увагу Джека. Він забув про газету. Проте газета не забула про нього і вимагає свою частку уваги. «РИБАК І ДОСІ РОЗГУЛЮЄ НА ВОЛІ ПО…» і таке інше. Було б чудово «…ПО ПОЛЯРНОМУ КОЛУ», проте він наближається до столу й бачить, що Рибак залишається суто локальною проблемою. З-під заголовка ім’я Венделла Ґріна схоплюється з місця і впадає в око Джеку, немов камінчик. Венделл Ґрін всюдисущий, всеосяжний шкідник, безперервний подразник. Прочитавши два абзаци статті Венделла Ґріна, Джек важко зітхає і затуляє очі рукою.

Я сліпий, поставте мене суддею!

Венделл Ґрін самовпевнений, як герой-атлет у рідному маленькому місті, який ніколи з нього не виїжджав. Високий, широкоплечий, із хвилястим рудовато-світлим волоссям і сенаторською талією, Ґрін, пихато розгулюючи в приміщеннях судів, громадських місцях Ла-Рів’єр і навколишніх населених пунктів, демонстративно хизується своїм шармом. Ведел Ґрін — це репортер, який давно знає свою роботу і є неабиякою окрасою «Вісника».

Коли вони вперше зустрілись, ця окраса неприємно вразила Джека, виявившись третьосортним пустобрехом, і відтоді не було жодної причини, щоб змінити таку думку. Він не довіряв Венделлу Ґріну. На думку Джека, товариська зовнішність репортера приховує в собі безмежний потенціал для зради. Ґрін — хвалько, що хизується перед дзеркалом, але хитрий хвалько і такі тварюки зроблять усе, щоби досягти власної мети.

Після арешту Торнберґа Кіндерлінґа Ґрін попросив інтерв’ю. Джек відшив його, так само проігнорувавши три його запрошення після того, як переїхав до Норвей Веллі-роуд. Ці відмови не стримували його, і він далі влаштовував випадкові «несподівані» зустрічі.

Наступного дня після того, як знайшли тіло Емі Сент-Пір, вийшовши з хімчистки на Чейз-стрит і попрямувавши до машини, тримаючи під пахвою коробку з чистою випраною сорочкою, Джек відчув, як хтось торкнувся його ліктя. Він озирнувся і побачив перекошене обличчя, яке випромінювало фальшивий захват, — пихату публічну маску Венделла Ґріна.

— Гей, гей, Голі, — самовдоволено посміхається паршивець. — Я маю на увазі, лейтенанте Сойєр. Вітаю, я радий, що зустрів вас. Ви тут перете сорочки? І як вам?

— Непогано, якщо не звертати увагу на ґудзики.

— Ну, ви даєте, лейтенанте, ви такий смішний. Хочете, дам вам пораду? На Сет-стрит є хімчистка «Не порвемо і не помнемо», вони виправдовують свою назву. Якщо хочете, щоб ваші сорочки були в чудовому стані, лейтенанте, то довірте це китайцю по імені Сем Лі.

— Я більше не лейтенант, Венделле, називай мене Джек чи містер Сойєр. Називай мене Голлівуд, мені все одно, а зараз…

Він прямує до автомобіля, а Венделл Ґрін іде слідом.

— Дозвольте, ще кілька слів, лейтенанте? Вибачте, Джеку? Я знаю, що начальник Ґілбертсон — ваш близький друг, і цей трагічний випадок із маленькою дівчинкою, імовірно, понівеченою, це просто жахливо. Може, ви поділитеся своїми висновками й думками з цього приводу?

— Ви хочете знати, що я думаю?

— Так, хай би що то було, друзяко.

Джека надихнула цілковита безпідставна злоба. Він простягнув руку, поклав її на плече Ґріна і сказав:

— Венделле, друже, запитай у типа на ім’я Альберт Фіш. Це було ще у двадцятих роках.

— Фіш?

— Ф-і-ш. Він виріс у Нью-Йорку, у сім’ї білих англо-саксонських протестантів. Дивовижний випадок. Розглянь його.

До того моменту Джек ледь розумів, що пам’ятає про насильство, якому присвятив себе дивний містер Альберт Фіш. Сучасніші безжалісні вбивці — Тед Банді, Джон Вейн Ґейсі і Джеффрі Дамер — затьмарювали Альберта Фіша, якщо не згадувати іноземних, таких як Едмунд Еміль Кемпер ІІІ, котрий, скоївши вісім убивств, відтяв голову власній матері, заклав її на полиці біля каміна й використовував як мішень для гри в дротики. (Едмунд ІІІ пояснив це так: «Вона чудово підходила для цього».) Уже застаріле, маловідоме ім’я Альберта Фіша раптом виринуло в пам’яті Джека, він висловився, а нашорошені вуха Венделла Ґріна почули.

Що на нього найшло? Ось у чому питання?

Упс, омлет. Джек хапає тарілку з шафки, столові прибори із шухляди, підстрибує до плити, вимикає конфорку й перекладає страву зі сковорідки на тарілку. Сівши за стіл, розгортає «Вісник» на п’ятій сторінці, на якій читає про Міллі Кабі, котра могла виграти третє місце в конкурсі з правопису, що проводився на рівні штату, якби не замінила літеру і на а в слові опопанакс — саме так було написано в місцевій газеті. То як, врешті-решт, дитина мала написати слово опопанакс?

Джек куштує два-три шматочки омлету, перш ніж відчуває специфічний смак у роті, який відвертає його від жахливої несправедливості стосовно Міллі Кабі. Дивний смак нагадує напівспалене сміття. Він випльовує їжу з рота й бачить грудку кашоподібних сирих пожованих овочів. Решта його сніданку вже не здається такою апетитною. Він не приготував омлет — він зруйнував його.

Похнюпивши голову, зітхає. Його трясе, неначе все тіло пронизане електричними дротами, які, розсипаючи іскри, підпалюють горло, легені, усі органи, що несподівано починають пульсувати. Він думає: «Опопанакс. Я втрачаю розум. Тут і зараз. Забудьте, що я це сказав. Лютий опопанакс упіймав мене своїми лапами, страшенний опопанакс тряс мене опопанакськими руками і хотів вкинути мене в турбулентну річку Опопанакс, у якій я мав би зустрітися зі своїм опопанаксом».

— Що