Харпер Лі - Іди, вартового постав

«Хай йому чорт, я його затопила».

Вона викотила косарку на сонце і повернулася в гараж, де озброїлася важким садовим секатором. Потім підійшла до дренажної труби біля під’їзної доріжки і зрізала цупку траву, що росла обабіч неї. Щось заворушилося у неї під ногами, і вона ухопила лівою рукою цвіркуна, а потім прикрила його правою рукою. Цвіркун несамовито бився між долонями, і вона його відпустила. «Ти загулявся,— сказала вона.— Повертайся додому до мами».

Якась вантажівка виїхала нагору і зупинилася перед нею. Хлопець-негр зіскочив з підніжки і вручив їй три кварти молока. Джін-Луїза поставила молоко на сходи веранди. Повертаючись до дренажної труби, вона ще раз спробувала завести косарку. Цього разу вийшло.

Вона задоволено дивилася на охайний прокіс. Скошена трава лежала рівненько і пахла свіжістю. «Курс англійської літератури був би зовсім інший, якби містер Вордсворт мав косарку»,— подумала вона.

Щось майнуло в її полі зору, і вона звела очі. У дверях стояла Александра і жестами кликала її: мовляв, негайно біжи сюди. «Присягаюся, вона вже в корсеті. Цікаво, вночі вона колись перевертається з боку на бік у ліжку?» Малоймовірно, судячи з того, як вона стояла і чекала, поки підійде племінниця: густе сиве волосся її було, як завжди, акуратно зачесане; косметики ніякої, але це не мало значення. Вірогідно, Френсис завдав їй болю, коли народжувався, але навряд чи щось іще її колись зачіпало.

— Джін-Луїзо,— засичала Александра.— Ти піднімеш на ноги половину міста цією штукою! Ти вже збудила батька, а він майже зовсім не спав уночі. Негайно припини!

Джін-Луїза вимкнула мотор, і ця раптова тиша поклала кінець її перемир’ю з ними.

— Треба хоч щось уже тямити, а не працювати з косаркою босоніж. Фінк Сюел отак собі три пальці відтяв на нозі, а Атикус буквально минулої осені вбив у дворі змію у три фути завдовжки. Щиро кажучи, ти іноді так поводишся, що люди можуть подумати, ніби ти перелізла через всі межі!

Джін-Луїза мимоволі посміхнулася. Від Александри завжди можна було чекати якоїсь словесної недоречності. Найбільш прославився її коментар щодо захланності наймолодшого члена однієї єврейської родини з Мобіла, коли йому виповнилося тринадцять років: Александра заявила, що Аарон Стайн страшенно ненажерливий, вона ще таких не бачила,— він з’їв чотирнадцять пшеничних колосків під час своєї менопаузи[29].

— Чому ти не занесла молоко? Воно вже, мабуть, скисло.

— Я не хотіла вас усіх будити, тьотю.

— Але ж збудила,— відтяла Александра.— Снідатимеш?

— Тільки каву, будь ласка.

— Я хочу, щоб ти сьогодні вранці одягнулася і з’їздила в місто дещо мені купити. Тобі доведеться відвезти Атикуса. Він сьогодні зовсім не володіє руками.

Ліпше б Джін-Луїза лишилася в ліжку, поки вони б усі роз’їхалися. Але батько все одно підняв би її, щоб вона його відвезла.

Джін-Луїза ступила в дім, пройшла на кухню і сіла за стіл. Подивилася на гротескне начиння, яке Александра поклала біля тарілки Атикуса. Батько не дозволяв, щоб його годували, і доктор Фінч вирішив проблему, встромивши ручки виделки, ножа й ложки у великі дерев’яні шпульки.

— Доброго ранку,— увійшов до кухні батько.

Джін-Луїза втупилася у свою тарілку.

— Доброго ранку, сер.

— Я чув, тобі було недобре. Зазирнув до тебе, коли повернувся додому, а ти міцно спала. Все гаразд сьогодні?

— Так, сер.

— А з твого тону не скажеш.

Атикус попросив Господа наповнити їм вдячністю серця за ці й усі інші благословення, узяв свою склянку, але не втримав і пролив молоко на стіл. Воно натекло йому на коліна.

— Перепрошую,— вибачився він.— Мені вранці іноді потрібно багато часу, щоб дати собі раду.

— Сиди, я все приберу,— Джін-Луїза підскочила до раковини. Поклала на пролите молоко два кухонних рушника, дістала з шухлядки чистий і промокнула плями на батьковій сорочці та штанах.

— Нині мій рахунок з хімчистки б’є рекорди.

— Так, сер.

Александра подала Атикусу яєчню з беконом і тост. Коли батько цілковито зосередився на сніданку, Джін-Луїза подумала, що зможе безпечно на нього подивитися.

Він не змінився. Обличчя мав таке саме, що й завжди. «Не знаю, чому я очікувала, що він виглядатиме, як Доріан Грей».

Коли задзвенів телефон, вона аж підстрибнула.

Джін-Луїза не могла призвичаїтися до дзвінків о шостій ранку, часу Мері Вебстер. Слухавку взяла Александра й одразу повернулася до кухні.

— Це тебе, Атикусе. Шериф.

— Спитай, Сандро, будь ласка, що йому треба.

Александра пішла спитати і, повернувшись, мовила:

— Хтось там попросив його зв’язатися з тобою.

— Перекажи йому звернутися до Генка. Він може сказати Генку все те саме, що й мені,— мовив він і обернувся до Джін-Луїзи.— Я радий, що маю молодшого партнера, а також сестру. Що проґавить один з них, не проґавить другий. Цікаво, що це знадобилося шерифу в такий час?

— Мені теж,— відповіла вона мляво.

— Доню, гадаю, не завадить, якщо Аллен тебе сьогодні огляне. Ти сама не своя.

— Так, сер.

Крадькома вона спостерігала, як батько їсть сніданок. Він управлявся з громіздкими приборами так, ніби вони мали нормальний розмір і форму. Кинувши погляд на його обличчя, Джін-Луїза побачила, що воно заросло сивою щетиною. «Якби він відпустив бороду, вона була б уже біла, але волосся у нього тільки-тільки починає сивіти, а брови й досі блискуче-чорні. У дядька Джека вже зовсім білі скроні, а тітка Александра повністю сива. Коли я почну сивіти, з чого це почнеться? Чому я про це думаю?»

Вибачившись, вона взяла свою каву і перейшла до вітальні. Там поставила чашку на підставку торшера і, відсуваючи штори, побачила, як під’їжджає машина Генрі.

— Доброго ранку. Ти бліда як смертний гріх,— привітався Генрі.

— Дякую. Атикус на кухні.

Генрі вигляд мав як завжди. Після сну його шрам був майже непомітний.

— Ти не в гуморі? Я тобі вчора махав, коли побачив на балконі, але ти мене не помітила.

— Ти мене бачив?

— Бачив. Сподівався, ти на нас зачекаєш на вулиці, та марно. Сьогодні тобі краще?

— Так.

— Не гарчи на мене.

Вона випила каву, сказала собі, що хоче ще, і пішла слідом за Генрі до кухні. Він оперся на раковину і крутив на вказівному пальці ключі від машини. «Який він високий,— подумала вона,— майже такий, як кухонні шафи. Я вже ніколи більше не зможу сказати йому жодної доладної фрази».

— Отак воно і сталося,— говорив Генрі.—