Брати Капранови - Забудь-річка

приловчився їздити туди по базарних днях, коли легше було знайти попутного воза — з тих, що поверталися, відбазарювавши своє. От і зараз він зручно примостився на соломі, підмощеній під неспродані глеки, тарелі й макітри сільського гончара, та думав про своє.

Останній рік колишній комсорг Павло Соколенко перетворився на такого собі зв’язкового: возив до Пліхова нехитрі міські гостинці, а головне — листи і повідомлення для Софії, повертаючись назад навантаженим щедрими передачами від пані Марти. Зайнявши Бережани, німці перш за все відновили комерцію, тому у місті вже не було так голодно. А проте радянську пайку хлопцеві тепер уже не видавали — з гімназії звільнили, а з іншою роботою у місті було скрутно.

Свого часу, коли Святослав не повернувся з села, Павло з тьотею Машею спочатку навіть трохи зраділи, бо подумали, що він вирішив-таки залишитися у друга, разом із родиною. Мати у своїх молитвах дякувала Богові, що напоумив її сина на це мудре рішення. А Павло, вихований у дусі радянського атеїзму, вважав, що дякувати передусім треба здоровому глузду. Проте коли зійшов сніг, а Святослав усе ще не подав звістки про себе, на сімейній раді вирішили, що треба їхати на пошуки. Павло зі своїм комсомольським квитком мав можливість вільно подорожувати, не викликаючи підозри у радянських військових, що у той час просто заполонили терен. Йому і випадало рушати. А що вільне пересування цивільних було обмеженим, взяв у директора школи папір, наче шукає учнів, яких батьки не віддали до школи. Він розпитав, як проїхати до Пліхова, а там вже знайти Степана Шагуту не складно. Хіба багато у селі Шагут? А навіть якщо й багато, то дуже швидко вам розкажуть, до кого саме взимку приїхали з Бережан чоловік з жінкою та дочкою. У селі всі про все знають. Це вам не Харків.

Окрім довідки від директора за пазуху поклав тоді лист зі Львова від Софійчиних батьків. Павло хотів його відкрити, та тьотя Маша не дозволила — бо як же ж це можна, читати чужу кореспонденцію? А як можна її не прочитати, коли Софії немає? Раптом там щось важливе? Але тьотя Маша пояснила, що навіть Святослав, чоловік, не читає листів, які адресовано дружині. Старорежимні звички, одне слово.

Тож озброївшись так і не відкритим листом та невеличкою передачкою від тьоті, він через військові патрулі та застави зміг дістатися-таки Степанової хати, і там спочатку з подивом, а врешті із жахом з’ясував, що Святослав зник. Тобто Софійка та Шагути вважали, що він — у Бережанах, Павло з тьотею — що у Пліхові, а от де насправді подівся хлопець, залишалося тільки гадати. Згадалося, як розгублено стояв посеред хати, дивлячись на розпач жінок, і відчував себе посланцем з поганими новинами, яким раніше абсолютно справедливо заливали горло свинцем. Софійка місця собі не могла знайти, а його мучила совість, неначе сам був винним у цьому нещасті.

Лист зі Львова додав тоді олії у вогонь, бо у ньому Софійчина мама обережно, натяками сповіщала, що батько мусить переховуватися від радянської влади у німецькій окупаційній зоні. Його розшукували як одного з керівників Української військової організації, яка віднедавна стала називатися ОУН. У листі це звалося «довгим відрядженням на захід», але Софійка швидко розтлумачила сенс того, що відбувалося — на підпольських землях українці засвоїли мистецтво читати поміж рядків не згірш за радянських громадян. Мати писала, що відтепер і сама мусить бути обережною, і доньку із зятем до цього закликає.

Враховуючи такі обставини, Софія з дочкою залишилися в селі у Степана — той і сам на цьому наполягав. Та й Марічка міцно утримувала тут маму — бо скажіть, як у місті прогодувати дитину, коли батька немає та й роботи так само? Пані Марта зі свого боку навіть чути не хотіла про від’їзд, бо прикипіла до малої, як до своєї рідної.

Так Павло і перетворився на кур’єра — з Пліхова до Бережан, з Бережан до Пліхова. Щодватижні, регулярно, бо після зникнення Святослава родини перебували у постійно тривожному стані. Пошуки та розпитування поміж люди нічого не дали, адже усі боялися совітів, як чуми, і навіть згадки про них уникали.

Ясність у питання вніс отриманий аж восени сорокового року лист, адресований Марті Шагуті і підписаний іменем її сина — Степана. Він прийшов із Казахстану і був написаний Святославовим почерком, але до підпису «Степан Шагута» було додано абревіатуру «СЛ» — Святослав Ліщинський. Софійка плакала і цілувала сторінки, а пані Марта сумно хитала головою.

Святослава заарештували з документами гімназійного приятеля — буцімто як працівника польської адміністрації — жодних доказів цього існувати не могло, але слідчі керувалися суворими вимогами часу та планом, який спустили згори. Звісно, якби з’ясувалося, що він — зовсім не Шагута, все могло би скластися іще гірше: шпигунство — це розстрільна стаття. Тому довелося вже триматися імені, зазначеного у паперах, і виставляти себе колишнім польським жовнєжем Степаном із Пліхова. Ні в чому не винним, окрім того, що трапив не в той час не в те місце. Таке буває у складній політичній обстановці.

А згодом обстановка ця стала ще складнішою, бо на Галичину вступила переможна німецька армія, радянська влада утекла, і настали нові порядки, у яких ще належало тепер розібратися.

Чутки про скору війну з Німеччиною почали курсувати Бережанами ще навесні сорок першого. Поляки терпляче чекати на свої «сікорки», а от совєцькі військові у розмовах загадково посміхалися та говорили про неминучі близькі «закордонні відрядження».

Втім, Павло чув і зовсім інші думки. Під час дружньої пиятики у директорському кабінеті в компанії з офіцерами-танкістами — шефами школи, молодий капітан, який перебрав галицького бімберу, раптом по-п’яному щиро прохопився:

— Вусатий думає нас з німцем лобами зіштовхнуть. Ну нічого. Ми йому, блядь, навоюємо.

Присутні зробили вигляд, що нічого не почули. Ніхто не заперечив жодним словом, і навіть не здав необережного лейтенанта куди слід. Чи то, може, пожаліли молодого дурня, а чи то в глибині душі були згодні з ним.

Павло не знав, що й думати, і одного разу під час чергових відвідин Пліхова розповів про цей випадок Степану. Той уважно подивився і запитав, хитро примружившись:

— А ти сам, комсорг, що про це думаєш?

— Думаю, що це — наслідки єжовщини.

— Чого наслідки? — не зрозумів той.

— Єжовщини. Це нарком внутрішніх справ. Був. За нього людей мордували тисячами. Перегиби на місцях. А люди цього не забули.

— А