Еміль Золя - Черево Парижа

лісиста країна, порізана річками й болотами. Бідолаха промандрував понад тиждень, так і не натрапивши на жодну людську оселю. На кожному кроці на нього чатувала смерть. Нестерпно страждаючи від голоду, він часто не насмілювався покуштувати стиглих плодів, що висіли на деревах; його лякав їхній металевий відблиск, їхні вузлуваті шишки, що могли бути отруйними. Цілими днями йшов він під густим навісом зелених гілок, не бачачи й клаптя неба, в зеленкуватому присмерку, сповнений тваринного жаху. Великі птахи пролітали над його головою, страхітливо змахуючи крилами, і їх несподівані крики нагадували передсмертне хрипіння; стрибали мавпи, перед самими очима пробігали звірі, пригинаючи гілки, обсипаючи мандрівника дощем листя, наче зірваного вітром; особливо холонув він від жаху, коли, ступаючи ногою на м’яку підстилку з сухого листя, бачив тоненькі голівки змій, що пролізали між дивовижним переплетінням коріння дерев. В інших місцях, вогких і тінявих, кишіло гадюками: чорними, жовтими, фіолетовими, смугастими, крапчастими, схожими на висохлі трави, що раптом ожили. Тоді він зупинявся, шукав камінь, щоб вилізти з м’якого грунту, де грузли його ноги; часом мандрівник стояв отак цілими годинами, злякавшись удава, що лежав неподалік, на лісовій галявині, скрутивши хвіст і підвівши голову, похитуючись, мов велетенський стовбур, укритий золотими пластинками. Уночі втікач спав на деревах, здригаючись від найменшого шуму, уявляючи собі безліч лускатих гадів, що повзали в темряві. Він задихався під велетенським листяним склепінням; у нічному присмерку було гаряче, ніби в печі, і це важке повітря було сповнене вологості, вогких випарів, ароматів запашних дерев і квітів. Потім, коли втікач виходив, нарешті, на вільний простір і після довгих годин знову бачив небо,— йому перетинали шлях широкі річки; чоловік ішов за їхньою течією, стежачи за сірими спинами кайманів, пильно оглядаючи в’юнкі трави, і перепливав річку, коли йому щастило натрапити на безпечніше місце. По другий бік річки знову тяглися ліси. Подекуди замість них з’являлися великі родючі рівнини, галявини, порослі густою травою, в якій де-не-де синіло ясне дзеркало маленького озерця. Тоді чоловік робив великий обхід; він посувався обережно, намацуючи дорогу, бо одного разу мало не загинув: його ледве не засмоктало на одній із цих мальовничих сіножатей, де земля на кожному кроці чавкала в нього під ногами. Височенна трава, що росте на багатих покладах чорнозему, вкриває там багна, що дихають заразою, цілі безодні рідкого болота. Серед зеленіючих ланів, що тягнуться на неосяжних просторах аж до горизонту й виблискують аквамарином, трапляються вузенькі тверді стежки, які треба знати, щоб не загинути без сліду. Якось увечері чоловік мало не по цояс провалився в трясовину. При кожній його спробі вилізти болото, здавалось, підступало йому до горла. Він простояв нерухомо годин зо дві, доки зійшов місяць; тоді бідоласі пощастило вхопитися за гілку дерева, що нависла над його головою. Коли він дістався нарешті до людської оселі, руки й ноги його були скривавлені, обдерті, розпухлі від укусів шкідливих комах. Втікач мав такий жалюгідний, голодний вигляд, що на нього не можна було дивитись без жаху, йому кинули їжу кроків за п’ятдесят від хати, а господар стояв у дверях з зарядженою рушницею.

Флоран замовк, голос його урвався, очі дивилися десь у простір. Здавалося, він говорив тепер сам до себе. Маленька Поліна, яку зморював сон, пригорнулася до нього, закинувши голівку, силкуючись тримати розплющеними сонні оченята, в яких світилося захоплення. А Кеню тимчасом гримав на своїх підручних.

— Тварюко,— кричав він на Леона,— ти ж і кишки тримати не вмієш!.. Ну, чого витріщився на мене? Не на мене треба дивитись, а на кишку... Ну, так. Тепер не ворушися.

Леон підіймав правою рукою довгу порожню кишку, в отвір якої було вставлено широчезну лійку, а лівою обмотував готову ковбасу навколо круглої металевої миски, в міру того, як господар накладав у лійку повні ложки гарячої начинки. Чорне місиво парувало й текло в кишку, поволі її роздуваючи. Роздута кишка потім падала м’якими згинами. Ковбасник зняв каструлю з вогню, і їх обох — хлопчика з тонким профілем і широколицього Кеню — освітив яскравий відблиск жару, надаючи теплого, червоного колориту їхнім блідим обличчям та білій одежі.

Ліза й Огюстіна зацікавлено стежили за операцією, а надто Ліза; вона, в свою чергу, вичитувала Леонові за те, що він дуже затискає пальцями ковбасу, і через те на ковбасі утворюються вузли. Коли ковбасу було начинено, Кеню обережно поклав. її в каструлю, де кипів окріп, і полегшено зітхнув, бо тепер ковбасу треба було тільки прокип’ятити.

— Ну, а що ж цей чоловік? Що ж він? — знову пробурмотіла маленька Поліна, розплющуючи очі і дивуючись, що Флоран мовчить.

Флоран колихав її на колінах, уповільнюючи потроху розповідь, мов наспівував колискову пісню.

— Чоловік,— сказав він,— опинився у великому місті. Там спершу прийняли його за втікача-каторжника і протримали кілька місяців у тюрмі... Потім його звільнили, і він почав заробляти чим міг: працював рахівником, учив дітей читати; а одного разу навіть найнявся копати землю... Той чоловік тільки й мріяв, щоб повернутися на батьківщину. Він зібрав навіть трохи грошей, та раптом захворів на жовту пропасницю. Сусіди думали, що він помер, і поділили його одежу; коли він одужав, у нього не лишилося навіть сорочки... Довелося знову працювати. Бідолаха почував себе дуже хворим і боявся залишатись на чужині... Нарешті в нього трапилася можливість виїхати, і він повернувся додому.

Голос оповідача все затихав. З останнім тремтінням губ він завмер. Полінка спала, заколисана кінцем історії, поклавши голівку на плече Флорана. Він підтримував її рукою і непомітно, тихесенько колихав на колінах. Ніхто більше не звертав на нього уваги, і Флоран сидів нерухомо, з сплячою дитиною на руках.

Наставала вирішальна хвилина, як казав Кеню: ковбасу виймали з каструлі. Щоб не подерти шкірки й не зв’язувати разом кінців, господар накручував ковбасу на палицю і виносив надвір, де вона мала швидко прохолонути на гратчастій плетінці. Леон допомагав йому, підтримуючи надто довгі кінці. За гірляндами соковитих, гарячих ковбас, які проносили через кухню, тяглися струмені пахучої пари, від чого повітря ставало ще важчим. Огюст, бажаючи востаннє глянути, як топиться сало, підняв покришки з двох казанів, при цьому з кожного з них вибухнула їдка пара. Масні випари підіймалися від самого початку вечірнього готування; тепер вони затуманювали світло газу, наповнювали всю кімнату, проникаючи скрізь і огортаючи каламутною млою розчервонілі обличчя й білу одежу Кеню та його помічників. Ліза й Огюстіна встали. Всі відсапувалися, наче дуже понаїдались.

Огюстіна взяла на руки Поліну Кеню любив сам замикати