Еуджен Овідіу Чировіце - Книга дзеркал

той, який найняв вас, усвідомлює: судовий процес може зупинити публікацію рукопису Річарда, якщо його зміст завдасть мені будь-якої матеріальної чи моральної шкоди?

— Чому ви гадаєте, що рукопис містера Флінна може зашкодити вам, докторе Вестлейк?

— Не вдавайте розумника, містере Келлер. Єдина причина, чому я з вами говорю, тому що мені цікаво дізнатися про написане Річардом у своїй книжці. Я пригадую: в ті дні він мріяв стати письменником. Гаразд, тоді я пропоную угоду: ви даєте мені копію рукопису, а я погоджуюся зустрітися з вами та кілька хвилин поговорити.

Якби я зробив те, що вона попросила, то порушив би пункт про нерозголошення договору, який уклав із агентством. Якби відмовився, то був би впевнений, що вона поклала б слухавку. Я вибрав варіант, який на той момент здався мені найменш руйнівним.

— Згода, — сказав я. — Але ви повинні знати, що агентство надало мені тільки надрукований уривок із рукопису Річарда, перші кілька розділів. Історія починається в момент, коли ви з ним вперше зустрілися. Там приблизно сімдесят сторінок.

Вона обдумувала це декілька хвилин.

— Чудово, — сказала нарешті. — Я в Медичному центрі Колумбійського університету. Що скажете, якщо ми зустрінемося тут через годину, о десятій тридцять? Можете принести той фрагмент із собою?

— Авжеж, я буду там.

— Ідіть до павільйону Мак-Кін і в приймальні попросіть покликати мене. До побачення, містере Келлер.

— До побачення, і… — вона поклала слухавку, перш ніж я встиг подякувати.

Я швидко подався додому, у думках проклинаючи Пітера за те, що не дав мені рукопис в електронному вигляді. Удома взяв рукопис і пішов шукати крамницю, де роблять копії, врешті знайшовши таку за три квартали від дому.

У той час як сонний хлопець зі срібним кільцем у лівій ніздрі та купою татуювань копіював сторінки на старому «Ксероксі», я замислився, як підступитися до неї. Лора здавалася холодною і прагматичною, і я нагадав собі: ні на мить не можна забувати про те, що її робота — колупатися в людській свідомості, як багато років тому вона попередила Річарда про професора Вайдера.

Чотири

Медичний центр Колумбійського університету був у районі Вашинґтон-Гайтс, тому я обігнув парк до 12-ї авеню і звернув на нью-йоркську автомагістраль 9А, тоді поїхав 168-ю вулицею. Через півгодини зупинився перед парою хмарочосів, сполучених між собою скляними проходами.

Павільйон Мак-Кін був на дев’ятому поверсі лікарні Мілштейн. У приймальні я назвався і сказав, що мене очікує доктор Вестлейк, секретарка подзвонила їй по внутрішній лінії.

Лора Бейнз спустилася через кілька хвилин. Висока жінка, доглянута. Її волосся не було затиснуте в гульку, як я уявляв, натомість вона мала доволі просту зачіску: хвилясті пасма спадали їй на плечі. Лора була приваблива, у цьому не виникало жодних сумнівів, та вона не належала до тих жінок, за якими ви б повернули голову, щоб краще роздивилися на вулиці. Лора Бейнз не носила окулярів, і я замислився, чи перейшла вона на контактні лінзи за ті роки.

Я був єдиною людиною в приймальні, тому вона підійшла просто до мене і простягла руку.

— Я Лора Вестлейк, — сказала вона. — Містере Келлер?

— Радий знайомству, і спасибі за згоду зустрітися зі мною.

— Хочете кави або чаю? На другому поверсі є їдальня. Ходімо?

Ми спустилися сім поверхів ліфтом, а потім, пройшовши кілька коридорів, дісталися їдальні, одна зі стін якої була зроблена зі скла і звідки відкривався чудовий краєвид на річку Гудзон. Лора йшла рішуче і здавалася замисленою. Ми не сказали одне одному ні слова. Наскільки я міг визначити, вона не користувалася косметикою, але від неї віяло легкими парфумами. Її обличчя було гладким, майже без зморшок, злегка засмагле, з чіткими рисами. Я купив собі капучино, а вона вибрала чай. У їдальні було практично порожньо, а інтер’єр у стилі модерн послаблював відчуття того, що ми в лікарні.

Я ще не встиг відкрити рота, як вона заговорила знову.

— Рукопис, містере Келлер, — сказала вона, віддираючи фольгу від капсули з молоком і вливаючи її вміст у свою чашку, — як ви обіцяли.

Я витягнув уривок із сумки й передав їй. Вона погортала його протягом декількох секунд, а потім знову засунула у папку та обережно розмістила на столі праворуч. Я витягнув невеликий диктофон і увімкнув його, але вона несхвально похитала головою.

— Вимкніть це, містере Келлер. Я не даю інтерв’ю. Я погодилася тільки поспілкуватися з вами протягом декількох хвилин, і все.

— Неофіційно?

— Абсолютно.

Я вимкнув диктофон і поклав його назад у сумку.

— Докторе Вестлейк, можна запитати, коли та як ви познайомилися з Річардом Флінном?

— Ну, це сталося так давно… Наскільки я пам’ятаю, восени 1987 року, коли ми обоє були студентами в Принстоні і якийсь час ділили невеликий будинок на дві спальні, неподалік від військового меморіалу. Я виїхала звідти перед Різдвом, тому ми прожили разом приблизно три місяці.

— То ви познайомили його з професором Вайдером?

— Так. Я сказала йому, що добре знаю професора Вайдера, і він наполіг, щоб я познайомила їх, оскільки на той час професор був дуже відомим громадським діячем. Під час бесіди з Річардом професор згадав про бібліотеку. Якщо я не помиляюся, він хотів створити електронний каталог. Флінну були потрібні гроші, тому він запропонував свої послуги, і професор прийняв пропозицію. На жаль, після цього, як я розумію, у нього з’явилося багато проблем, його навіть вважали підозрюваним у справі. Професора по-звірячому вбили. Ви ж це чудово знаєте, так?

— Так, знаю, і насправді саме тому агентство, на яке я працюю, настільки зацікавлене цим випадком. Чи були ви з Флінном у певний момент трохи більше, ніж сусіди по кімнаті? Не хочу, щоб моє запитання звучало зухвало, але Річард у своїй книжці дуже чітко вказує: у вас були сексуальні стосунки, і ви кохали одне одного.

Між її бровами з’явилася зморшка.

— Мені смішно говорити про подібні речі, містере Келлер, але так, я пам’ятаю, що Річард закохався в мене, точніше, став одержимий мною. Але між нами ніколи нічого не було. У той час я мала хлопця.

— Тімоті Сандерза?

Здавалося, вона здивувалася.

— Тімоті Сандерза, саме так. Ви дізналися ім’я з рукопису? Це означає: у Річарда була фантастична пам’ять або, ймовірно, тоді він робив нотатки чи вів щоденник. Я б і не подумала, що він міг згадати такі дрібниці після стількох років, але певною мірою я не здивована. Хай там як, а я була закохана у свого хлопця, ми жили разом, але він мав