Axolotl - На межі спокуси, Axolotl

Екстра-глава 1

Вони народилися в різних сім’ях, зростали в різних будинках, але з самого початку їх об’єднувала одна річ – вони були дітьми тих, чиї імена звучали голосно.

Їхні батьки керували містом і країною, рятували життя, створювали музику, володіли бізнесами та навчали майбутні покоління. Їм судилося вирости під пильними поглядами суспільства, відповідати очікуванням, які висіли на плечах важким тягарем. Але поки вони ще були дітьми, їм просто хотілося жити.

 

Першим з них з’явився на світ Тихон. Він ще немовлям звик до запаху антисептиків і суворого погляду батька, який, здавалося, міг пронизати наскрізь. Його дитинство нагадувало добре сплановану операцію – за розкладом, без права на помилку.

Батько – відомий хірург, людина, яка не визнавала слабкості. Навіть удома він говорив чітко й лаконічно, а його слова були, як скальпель, – гострі та точні.

— Хочеш бути сильним? Не розслабляйся. Світ не любить слабких.

Його мати була іншою – м’якою, турботливою, з очима, в яких жевріло тепло. Саме вона навчила Тихона слухати людей, а не тільки чути їх.

 

Кирило народився другим. У нього було все – найкращі іграшки, приватні репетитори, подорожі світом. Але його життя завжди було схоже на шахову партію, у якій всі ходи за нього продумав хтось інший.

Його батько – впливовий депутат, який рідко з’являвся вдома. Його мати – відома скрипачка, яка ночами репетирувала так, що здавалося, ніби весь будинок наповнений сумними мелодіями.

— Життя – це репутація, синку. Навчись тримати марку.

Кирило ще змалку зрозумів: якщо хочеш перемагати, потрібно грати на випередження.

 

Олег був не схожий на інших. Його дитинство пройшло серед книг, старих платівок і запаху чорнила. Його мати була поетесою – жінкою, яка бачила світ не таким, як інші.

— Слова сильніші за будь-яку зброю, запам’ятай, Олежику.

Його батько, декан університету, вимагав від нього відмінних оцінок і дисципліни, але Олег був далеким від усього цього. Він бачив красу в речах, на які інші не звертали уваги. Він сміявся, коли всі були серйозними, і жартував, коли варто було мовчати.

І якби не ця його легкість, хтозна, чи втримав би він компанію друзів від розпаду з роками.

 

Марк ріс у тіні свого батька. Військовий, який бачив на своїх плечах більше, ніж варто було би бачити одній людині, виховував сина жорстко.

— Світ не місце для слабаків. Якщо ти не навчишся битися, тебе зламають.

У дев’ять років Марк пережив першу справжню втрату – його мати загинула в аварії. Це змінило його назавжди. Він не плакав, не кричав, не ламав речі. Він просто став іншим – мовчазним, гострим, як ніж, і непередбачуваним, як вітер.

Батько не дозволяв йому слабкості. Але в глибині душі Марк завжди шукав те тепло, яке в нього відібрала доля.

 

Вадим завжди мав усе, що хотів. Його батьки володіли бізнесами, грошима, впливом. Але річ у тім, що вони ніколи не володіли його часом.

Його виховували чужі люди, які приходили й ішли. Його батько навчав його правил бізнесу, мати – цінності грошей.

— Якщо хочеш щось мати, бери це. У цьому світі ніхто не дасть тобі нічого просто так.

Вадим не вірив у чесність, у справедливість. Він звик вигравати, бо знав – у житті немає подарунків.

 

Вони могли б ніколи не зустрітися. Їхні життя могли б піти різними шляхами. Але щось сильніше за випадковість зіштовхнуло їх разом.

Їм було чотирнадцять, і світ здавався великим, непідкореним і сповненим можливостей. Вони товаришували вже більше восьми років, встигли разом пережити безліч моментів — від перших бійок у школі до поразок у відеоіграх. Але саме того літа вони вперше по-справжньому відчули, що таке небезпека.

Все почалося з безглуздої ідеї.

— А що, як ми проникнемо на територію старої дачі Ковальських? — запропонував Марк, грайливо підкинувши у повітря камінець.

Ковальські були однією з найбагатших родин у місті, але їхня величезна дача на околиці вже кілька років стояла пусткою. Люди говорили різне — що там водяться безпритульні, що там переховуються злочинці, а ще, що вона проклята.

— І що нам там робити? — Кирило скептично підняв брову.

— Подивимося, що залишилося. Може, знайдемо щось цікаве, — хмикнув Марк.

— Ідіотська ідея, — заявив Тихон, склавши руки на грудях. — У кращому випадку натрапимо на старого охоронця, у гіршому — впадемо крізь підгнилу підлогу й переламаємо собі ноги.

— Ну не будь ти таким правильним, — з усмішкою підморгнув Вадим. — Від пригод ще ніхто не помирав.

— Ще як помирали, — пробурмотів Олег, але, як і всі, не відмовився.

Так вони опинилися біля високого паркану, що обгороджував ділянку Ковальських. Вадим і Марк, як найспритніші, першими перелізли на інший бік, за ними поліз Кирило. Олег і Тихон затрималися трохи довше, переконуючись, що ніхто їх не бачить.

Дача виявилася ще моторошнішою, ніж вони очікували. Великий двоповерховий будинок із вибитими шибками та дверима, що скрипіли на вітрі. Довкола — зарослий сад, у якому ледве виднілися колишні доріжки.

— Ласкаво просимо у фільм жахів, — прошепотів Олег.

— Ну що, готові до пригоди? — Марк, усміхаючись, пішов уперед.

— Якщо нас тут уб’ють, я буду тебе переслідувати вічність, — пробурмотів Тихон, коли вони переступили поріг старої дачі.

— Дякую за підтримку, — усміхнувся Марк і штовхнув двері сильніше.

Запах вогкості й пилу вдарив у ніс. Усередині все виглядало так, ніби господарі просто встали й пішли, залишивши свої речі. На столах припадали пилом старі газети, на полицях залишилися книги, а біля каміна все ще стояло крісло-гойдалка.

— Виглядає наче музей, — сказав Вадим, проводячи пальцем по полицях.

— Або місце злочину, — додав Кирило, нахиляючись, щоб розглянути пляму на килимі.

— Якщо я побачу щура, перший же вибіжу звідси, — заявив Олег, вдивляючись у темряву коридору.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍