Шаграй Наталія - Відьма. Темна спадщина , Шаграй Наталія

  Той відкриває рот й тут же собі затуляє його рукою. Від втоми мене хитає. Але підводжусь.

- Я спати. А ти слідкуй за дівчиною.

- А вона? З нею все нормально? – торохтить він переводячи погляд з мене на дівчину.

- От за цим ти й подивишся. Дівку з будинку не відпускати. Мене не чіпати.

- А?!

Й з дороги у мене він рвучко відстрибнув. Поповзла спати.

    Прокинулася з відчуттям, що мене жували бобри, а потім топталися по мені мамонти. Ці прикрі відчуття радощів не додали. Тягнусь до телефону. Вечір. Гарно в мене день пройшов не встигла прокинутися, а вже вечір. Серед пропущених бачу дзвінок від Зоряна. Потім смс і ще одне «Відьмочка, я вже розпочинаю хвилюватися».

  Тру обличчя. Так! Проснутися. В’їхати в те, що я пропустила. Відповісти. В домі тиша. Буду мислити позитивно й вважати, що все добре. Пишу Зоряну «Про що хвилюватися надумав?»  

Через мить він мене набирає. Секунду шарпаюсь, бо на голові гніздо й то намагаюсь пригладити, на морді відбиток подушки. Мало не застогнала уздрівши свою неземну красу. Але дзвінок продовжує награвати і я відповідаю. І, як зазвичай, дивлюсь в його бездонні очі й жадібно розглядаю його обличчя. Ловлю нестримне бажання доторкнутися до нього, відчути його, поцілувати його.

- Нарешті! Ти як? – з полегшенням видихає він.

- Спала, – бурмочу й позіхаю на весь рот.

- Бачу. Ти така мила зараз, – аж до кутніх усміхається він.

Але щось відповісти не можу, просто вдивляюсь в його очі зі смішинками. Я скучила. Як же я за ним скучила. Аж розплакатися хочеться.

- Що там в тебе за історія з дівчиною?

- Дівчиною? – туплю я. – А!  Я так розумію, що всесвіт діє він по принципи таргетованої реклами. Варто було раз вписатися, то тепер мене переслідують бідові та убогі.

Й Зорян округляє очі, а потім сміється.

- Так! Схоже. А якщо серйозно? В тебе все нормально?

- Дивне ти вжив слово до мого життя, – знизую плечима.

- Я щось трохи непокоюсь. І хвилююсь, коли ти не відповідаєш, – бурмоче він. – А від розмов з Емілем хотілося бігти до потяга.

- Годину в цьому дурдомі й той потяг можна навіть перегнати.

- Все не може бути настільки погано? – фиркає він.

- В Еміля кохання, Єлисей мене дістає. Привид качає права. На дівчині був артефакт, що витягував душу.

- А нащо?

- А гарне питання. Може хтось вирішив не свою, а чужу душу дияволу продати?

- Таке можливе? – супиться він.

- З погляду здорового глузду – ні. Але ж там всякі вірування…Дуже давні й не дуже…

- І що каже твоя Марфа?

- Каже, що до знайомства зі мною її життя було спокійне.

- Але ж з тобою все стає цікавіше, – якось по-доброму посміхнувся він.

- Угу! Прямо феєрично весело, – кисло усміхнулася я.

Й саме в цей момент долинув нелюдський крик. Зорян смикнувся на місці. Я ж продовжувала з приклеєної усмішкою сидіти далі.

- Селено, що у вас відбувається? – вкрадливо так запитав він, в усі очі розглядаю мене.

- Так відразу важко сказати, – знизала плечима.  

- Хто кричить? – примружив він очі.

- Якесь дурне й голосисте, – зітхнула я.

- Селено?!!

- Не хвилюйся, я розберусь.

- О, я тепер занервував.

Несамовите волання повторилося й тепер до нього додався звук, що наче щось важке впало.

- Я, певно, піду, – потицяла я пальцями в сторону дверей.

- Селено, ми ще про це з тобою поговоримо, – проторохтів він.

Й телефон я обережно відклала в сторону. З відчуттям легенької злості й думками, що зараз когось приб’ю пішла на той репет. Прийшла якраз вчасно, тільки відкрила двері, як поряд пролетіла книжка. А перед моїми очима розгорнулася картинка епічного бою. Дівиця злобно шпурляла по Єлисею усім, що траплялося їй під руки. Той, як вправний танцюрист вивертався від кожного польоту предмета.

- ЩО ТУТ ТАКЕ? – рикнула я.

- Ти хто така? – повторилася дівчина.

- Я Селена. Єлисею, будь добрий скажи, якого «бага» тут відбувається?

- Ця ненормальна прокинулася й розпочала речами кидатися, – потер він свого лоба.

- А ти чого кричиш? – перевела я погляд на дівчину.

Її очі вмить розширилися й похапцем вона вхопила ротом повітря.

- Де я? Хто ви? Й чого на мене цей збоченець витріщався?

- Він не збоченець, може так трішки дурнуватий. На лавочці тобі стало погано і ми тебе привезли до себе додому.

- НАЩО?

- Бо тобі було погано, – надавила я на останнє слово.