Клайв Стейплз Льюїс - Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)

сліз уже не залишалось, то, певно, ви ще пам’ятаєте, як врешті-решт приходить відчуття, що все погане, що могло статися, вже сталося й більше нічого поганого, мабуть, статися не може. Хай там як, така сама спустошеність забрала сили й у дівчат. Здавалося, година за годиною минали в мертвотному спокої, та й передранковий холод мав би проймати їх до нутра, та вони нічого не зауважували, лише краєм ока за весь цей час Люсі помітила дві речі. По-перше, небо на сході посвітлішало, а по-друге, майже під ногами їй привидівся ледь помітний рух. Та вона не звернула на те уваги. Яке це мало значення? Раптом Люсі помітила, ніби щось дряпається вгору кам’яною опорою Столу. Наступної миті це «щось» пробігло Столом. Люсі протерла очі — чи не примарилось їй оте?

— Ой! — зойкнула Сьюзан з іншого краю Столу. — Це ж миші! Та які зухвалі — шастають столом. — Ану, киш звідси, капосниці! — і Сьюзан змахнула рукою, щоб відігнати їх.

— Зажди, — зупинила її Люсі. — Хіба ти не бачиш, що вони роблять? — Дівчатка схилились, придивляючись пильніше.

— Оце так-так, — здивувалася Сьюзан, коли угледіла. — Вони… гризуть пута.

— Ось я і дивлюсь, — упівголоса, аби не налякати польових мишей, мовила Люсі, — дивлюсь і дивуюся. То, мабуть, добросерді мишки. Бідолашні, вони, певно, і не здогадуються, що він мертвий, — гадають, що як вони розв’яжуть пута, то він встане і піде…

До того часу вже дещо розвиднилось, і сестри вперше побачили, як вони змарніли за цю ніч. Та вони, як зачаровані, стояли і дивилися, як мишки гризуть, гризуть та гризуть десятки, якщо не сотні вузлів, аж доки пута не впали. На сході пробилася світла смужка; поблякли всі зорі, окрім однієї, найяскравішої, що висіла над краєм небосхилу; повіяло ранковим холодом. Мишки разом зникли, так само раптово, як і з’явилися. Дівчатка відкинули пасма погризених мотузків. Без пут, що оповивали Левове тіло, він більш нагадував себе. З наближенням світанку до нього поверталися величні риси.

За спиною в лісі зненацька цвірінькнула пташка. Навколо так довго стояла тиша, що дівчата аж підскочили від несподіванки. Слідом за першою тенькнула інша, і невдовзі все навкруги задзвеніло пташиними трелями. Можна було вважати, що то безперечно ранній світанок, а вже ніяк не передранкова ніч.

— Щось я зовсім змерзла, — визнала Люсі.

— Я теж, — луною обізвалася Сьюзан. — Коли холодно — треба походити. Коли ходиш — тепліше.

Вони разом пішли до кручі на східному схилі й скинула оком навкруги. Велика яскрава зірка вже зникла. Земля, що позаду, досі губилася в темряві, але на видноколі край моря вже засвітився новий день. Небо порожевіло, а сестри ходили і ходили від Столу до кручі та назад; а от скільки разів — ніхто не рахував, але ноги вже стерпли. На хвилинку вони завмерли на краю кручі — кинути погляд на замок Кейр-Паравель, що в сутінках ледь виднівся в далині. Тієї ж хвилини на обрії з’явилася золота смужка, і вмить між водою та небом визирнуло червоним краєчком сонце. Саме в ту мить позаду почувся страшний оглушливий тріск, неначе велетень щодуху тріснув об підлогу своїм велетенським кухлем.

— Що це? — мимоволі скрикнула Люсі, хапаючи Сьюзан за руку.

— Я й сама… навіть озирнутися боюсь, — видихнула Сьюзан. — А що, як трапилося щось страшне?

— Облиш! Нічого страшнішого від того, що було, вже трапитися не може! — вирішила Люсі. — Ходімо!

У світлі вранішнього сонця все було інакшим, ніж уночі. Все розквітло кольорами, разом зі світлом з’явилися й тіні — все довкола змінилося настільки, що спершу дівчата не повірили своїм очам. І було чому! Кам’яна брила розкололася навпіл — величезна тріщина пролягла від краю до краю, а от Аслана… й сліду не було.

— Ой!

— Ох! — зірвалося з вуст, і сестри кинулися до Столу.

— Як же так?! — побивалася Люсі. — Чому його — навіть мертвого! — не залишать у спокої?!

— Хто?.. Хто це зробив?! — голосила Сьюзан. — Що все це означає? Іще одне закляття?!

— Саме так, — мовив гучний голос у них за спинами. — Найдавніше закляття з усіх заклять.

Сестри озирнулися й обімліли: у сонячному сяйві перед ними стояв Аслан. Він, наче прокинувшись від довгого сну, просто стріпнув своєю гривою (що, судячи з усього, якимось дивом встигла відрости).

— Аслане! — вигукнули сестри разом; у їхніх поглядах рівною мірою читались і невимовна радість, і острах.

— Чи ти живий, чи мертвий? — закинула нарешті Люсі, сама ані жива, ані мертва.

— Як бачите — живий.

— То ти не того… не при… при… при…? — спитала Сьюзан, остерігаючись навіть вимовити оте страшне слово (вона мала на увазі «примара»).

Тож, не марнуючи слів, Аслан лише схилився над тремтячою Сьюзан і мовчки лизнув її лоба. Вона відчула теплий подих та запах левиної гриви, який, як відомо, не можна ні з чим сплутати.

— Ну, то й що? Чи схожий я на те, що ти загадала?

— То це ти, Аслане?! Живий і справжній! — вигукнула Люсі, й обидві дівчинки повисли в нього на шиї.

— Але чи це можливо? — спитала Сьюзан трохи згодом, коли до неї повернувся дар слова.

— Може бути так, — відповів Аслан. — Чаклунці відоме лише давнє закляття з глибини століть. Та є закляття ще давніше. Якби Чаклунка зазирнула в ті часи, коли навколо панували пітьма і тиша і навіть відлік часу ще не почався, то в досвітній імлі ще до зорі часів вона б пізнала найдавніше закляття часів одвічних. Якщо не винний у зраді з доброї волі віддасть себе замість іншого на заклання, то смерть не прийме таку жертву. Скрижальний камінь розколеться навпіл, і все повернеться на круги своя.

— Так-так, а що тепер? — застрибала на місці Люсі, плескаючи в долоні.

— Гайда, діти! — усміхнувся Лев. — Моя колишня сила повертається до мене! Хто з вас спритний — гайда у квача! Хто мене дожене?

На якусь мить він застиг на місці, очі його сяяли, лапи тремтіли від снаги, хвіст хльоскав боки. Раптом він здійнявся в повітря та майнув над їхніми головами на той бік Столу. Заливаючись сміхом, сама не знаючи чому, Люсі перелізла через Стіл, аби спіймати його. Лев знову стрибнув. І почалася гра в довгу лозу. Дівчата гасали за левом по всьому пагорбу: то взад-вперед, а то по колу, то безнадійно відстаючи, то майже хапаючи його за хвіст. А Лев — то прошмигував поміж них, то зненацька зупинявся,