Джон Віндем - День триффідів

коли в подальших повідомленнях почали знову й знову говорити про ці уламки комети, вони привернули увагу.

З усього Тихоокеанського узбережжя надходили свідчення про ці зелені метеори, що зробили ніч настільки яскравою, «часом ллючись такими численними потоками, що здавалося, ніби навколо нас крутиться все небо». І так воно, мабуть, і було, якщо подумати.

Коли ніч рушила на захід, блиск вистави анітрохи не зменшився. Іноді зелені спалахи з’являлися ще до того, як наставала темрява. Диктор, розповідаючи про це явище в шестигодинному випуску новин, радив нікому не пропускати цього дивовижного видовища. Також він згадав, що це явище створює перешкоди для радіоприйому на коротких хвилях, але на середні хвилі, на яких і транслювали цю передачу, як і на телебачення, це не впливає. У його порадах не було потреби. Усі в лікарні були в захваті від цього видовища, і мені здавалося, що навряд чи хтось його проґавить, крім мене самого.

Медсестра, яка принесла мені вечерю, теж розповідала про це (ніби радіокоментарів мені було мало):

— Небо просто наповнене зорями, що падають, — казала вона. — Усе яскраво-зелене. Через це на людські обличчя дивитися моторошно. Усі спостерігають за ними на вулиці, і часом стає так світло, ніби вдень, тільки колір не той. Час від часу з’являються такі яскраві зірки, що на них і дивитися боляче. Кажуть, такого раніше ніколи не було. Як прикро, що ви цього не можете бачити.

— Авжеж, — різко погодився я.

— Ми відсунули всі штори в палатах, щоб кожен міг подивитися, — продовжувала вона. — Якби у вас не було цих пов’язок, то ви бачили б чудове видовище.

— О, — сказав я.

— Але надворі дивитися все ж таки краще. Кажуть, що тисячі людей в парках і на Гемпстедській пустці зібралися, щоб усе це побачити. І на дахах будинків теж повно людей, які стоять і дивляться в небо.

— І як довго це триватиме? — ввічливо спитав я.

— Не знаю, але кажуть, що зараз вже не так яскраво, як було в інших місцях. І все ж навіть якби вам і зняли сьогодні бинти, то навряд чи дозволили б на це дивитися. Вам треба спочатку звикнути до світла, а деякі з цих спалахів дуже яскраві. О-о-о-о!

— Що таке? — поцікавився я.

— Так зблиснуло — вся кімната була в зеленому світлі. Шкода, що ви цього не можете бачити.

— І не кажіть, — погодився я. — А тепер ідіть звідси, панночко.

Я намагався слухати радіо, але воно так само охало й ахало, та ще «тішило» ввічливими голосами, які верзли нісенітниці про це «чудове видовище» та «унікальне явище», аж доки в мене не з’явилося відчуття, що весь світ гуляє на вечірці, куди лише мене не запросили.

Але ніяких інших розваг у мене не було, бо радіомережа лікарні мала тільки одну програму — хочеш слухай, а хочеш — вимикай. За деякий час я зрозумів, що видовище добігає кінця. Диктор радив подивитися на це явище всім, хто ще не встиг побачити, бо потім доведеться жалкувати все життя, що вони проґавили таку подію.

Мені здавалося, що всі намагаються переконати мене в тому, ніби я зневажив те, заради чого взагалі з’явився на світ. Зрештою мене вже почало нудити від цього, і я вимкнув радіо. Останнє, що я почув — це те, що метеори швидко зникають і за кілька годин ми, ймовірно, вийдемо з поясу уламків.

Я анітрохи не сумнівався, що все це було минулого вечора, бо якби раніше, я мав би бути дуже голодним. Гаразд, і що ж це тоді було? Невже вся лікарня і все місто так добре провели час вночі, що й досі не прийшли до тями?

На цій думці мене перервав хор годинників, які почали бити дев’яту. Я втретє щосили натиснув на кнопку дзвінка. Трохи зачекав, але почув лише якийсь глухий шум за дверима. Він складався з виття, повзання та човгання, що час від часу переривалося високим голосом десь вдалині.

Але в мою палату й досі ніхто не зайшов.

На цей момент я знову почав сповзати в паніку. Мене охоплювали неприємні фантазії, мов у дитинстві. Я зрозумів, що знову очікую, як відчиняться невидимі двері й всередину заповзуть якісь жахливі істоти — насправді в мене вже не було абсолютної впевненості і в тому, що хтось чи щось вже не пролізло і не блукає по кімнаті…

Не те щоб я справді був схильний у таке вірити… Це все кляті пов’язки, що були в мене на очах, і мішанина голосів, які відгукнулися на мій крик у коридорі. Але мене точно охопив переляк — а варто лише злякатися, як страх починає рости. І зараз він уже переріс той момент, коли його можна позбутися насвистуванням або співом.

Врешті-решт я відверто запитав себе: чого я боюся більше — поставити під загрозу свій зір, знявши пов’язки, чи залишатися далі в темряві наодинці зі страхами, які зростають щохвилини?

Якби це сталося день чи два тому, не знаю, що я зробив би (цілком ймовірно, що те саме), але цього дня я принаймні міг сказати собі:

— Ну, дідько, хіба ж може зашкодити здоровий глузд. Зрештою, пов’язки мають зняти сьогодні. Я ризикну.

Одне можу сказати на свій захист. Я не був настільки переляканий, щоб зривати їх різко. Мені вистачило глузду й самоконтролю встати з ліжка і опустити штори, перш ніж я взявся за шпильки.

Тільки-но я зняв бинти і зрозумів, що можу бачити при слабкому світлі, я відчув неймовірне полегшення. Проте одразу ж після цього я пересвідчився, що ані під ліжком, ані будь-де немає якихось зловмисних людей чи речей і підпер стільцем дверну ручку. Після цього я відчув себе набагато впевненіше. Цілу годину я змушував себе поступово звикати до денного світла. До кінця цієї години я зрозумів, що завдяки швидкій першій допомозі, а пізніше — хорошому лікуванню, мої очі бачать так само добре, як завжди.

Але до мене й досі ніхто не зайшов.

На нижній полиці тумбочки лежали темні окуляри, покладені туди для мене заздалегідь. Я обережно начепив їх, перш ніж підійти до вікна. Нижня його частина не була відчинена, тому вид був обмежений. Виглядаючи вниз та в боки, я зміг побачити одного чи двох чоловіків, які якось дивно рухалися вулицею. Але що найбільше вразило мене просто відразу — це те, наскільки добре все видно: навіть віддалені верхівки дахів на протилежному боці вулиці. А потім я помітив, що не димить