Маргарет Етвуд - Заповіти

дуже схожий, власне, на наш будинок: з вітальнею, їдальнею і великою кухнею для Марф, з батьківським кабінетом, де були письмовий стіл та книжкові полиці. Всі маленькі книжечки на полицях були порожні. Якось я спитала, чому всередині нічого немає — чомусь відчувалося, що на сторінках мають бути якісь позначки. Мати відповіла, що книжки — це прикраси, як вази з квітами.

Скільки ж їй довелося брехати задля мого добра! Щоб захистити мене! Але їй це вдавалося, вона була дуже винахідлива.

На другому поверсі будиночка були чудові великі спальні із завісками, шпалерами й картинами (гарні картини — фрукти й квіти), на третьому — менші спальні, а ще п’ять ванних кімнат на весь будинок, хоча одна з них була дамською вбиральнею (Чому вона так називалася? Що в ній було особливого?), і погріб для харчів.

У нас були всі потрібні ляльки — мати у блакитній сукні Дружини Командора, маленька дівчинка з трьома сукнями (рожевою, білою й сливовою, як у мене), три Марфи у блякло-зеленому й фартухах, Хранитель Віри в кептарі, аби водити авто й косити газон, двоє Янголів на вході з мініатюрною пластиковою зброєю, щоб ніхто не зміг увійти і зашкодити нам, і лялька-батько у випрасуваному однострої Командора. Говорив він мало, але багато ходив туди-сюди, сидів у голові обіднього столу, Марфи приносили йому всілякі наїдки на тацях, а тоді він ішов до свого кабінету й зачинявся там.

У цьому лялька-Командор був точнісінько такий, як мій батько, Командор Кайл: він усміхався мені, питав, чи я була чемна, а тоді зникав. Тільки от чим зайнятий у своєму кабінеті ляльковий Командор, я бачила: він сидів за столом над своїм Компумовом і стосом паперів. А от що робив мій справжній батько, я знати не могла: мені заборонено було до нього заходити.

Говорили, що він займається дуже важливими справами, як усі чоловіки, і справи ці занадто серйозні, аби дозволити жінкам втручатися, бо жінки мають менший мозок, нездатний на великі думки, якщо вірити Тітці Відалі, котра викладала нам релігію. «Це все одно, що намагатися навчити кицьку плести гачком», — так казала Тітка Есті, яка викладала рукоділля, і ми сміялися, бо ж це така маячня! У кішки навіть пальців немає!

Отже, чоловіки мали в головах щось подібне на пальці, такі пальці, яких не було у дівчат. Тітка Відала казала, що це все пояснює і запитань у нас бути не може. Її вуста міцно стулялися, зачиняли інші можливі слова. Я знала, що інші слова мають бути, бо ж навіть із тією кицькою щось було не так. Кицьки не хочуть плести гачком. І ми не були кицьками.

Заборонене відкрите для уяви. Тітка Відала говорила, що саме тому Єва з’їла яблуко пізнання — надто багату мала уяву. Тож є такі речі, яких краще не знати. Інакше тобі пелюстки пообривають.

У наборі до лялькового будиночка була лялька Служниці у червоній сукні, з чималим черевом і білим капелюшком, що ховав обличчя, хоча мати казала, що нам у домі Служниця не потрібна, бо ми вже маємо мене — не годиться бути жадібними і хотіти отримати ще одну дівчинку. Тому ми загорнули Служницю у шовковий папір, і Табіта сказала, що згодом я можу подарувати її якійсь іншій дівчинці, в якої немає такого чудового будиночка, і вона зрадіє цій ляльці.

Я була задоволена тим, що Служниця повернулася до коробки, бо справжні Служниці мене лякали. Ми проминали їх під час шкільних прогулянок, коли крокували вулицями, вишикувавшись по двоє у довгу лінію, з кожного краю якої йшла Тітка. Так ми ходили до церкви або ж до парку, де можна було грати у командні ігри або спостерігати за качками на ставку. Пізніше нам буде дозволено відвідувати Спасіння та Молитвосвята у своїх білих сукенках із серпанками, щоб подивитися, як людей вішають чи одружують, але Тітка Есті говорила, що для цього ми ще не дозріли.

В одному з парків були гойдалки, але ми й мріяти не могли про таку розкіш, бо ж спідницю може підняти вітром і хтось може під неї зазирнути. Тож тільки хлопці мали змогу скуштувати цієї свободи, тільки вони могли злітати й падати, тільки вони могли піднестися в повітря.

Я досі ніколи не бувала на гойдалці. Це одна з моїх мрій.

Крокуючи вулицею, ми бачили Служниць, які ходили по двоє зі своїми кошиками для покупок. Вони на нас не дивилися, чи дивилися зрідка, чи крадькома, і ми не повинні були дивитися, бо Тітка Есті казала, що витріщатися на них нечемно, так само як на калік чи взагалі на тих, хто чимось відрізняється від нас. Розпитувати про них теж не дозволялося.

— Ви все про все це дізнаєтесь, як підростете, — обіцяла Тітка Відала.

Усе це. Служниці були частиною всього цього. Тож це щось погане, щось шкідливе чи пошкоджене, хоча, може, це одне й те саме. Невже Служниці колись були такими, як ми — білими, рожевими, сливовими? Невже вони були необачними, показували якісь свої принадні частини?

Наразі цього не було видно. Не було видно навіть їхніх облич через ті їхні білі капелюхи. Вони всі здавалися однаковими.

У нашому ляльковому будиночку була лялька Тітки, хоча їй не було місця в домі — вона мала б бути у школі чи в Ардуа-холі, де, як говорили, жили всі Тітки. Коли я бавилася з будиночком сама, то зазвичай зачиняла ляльку-Тітку в підвалі, що було не дуже добре з мого боку. Вона гатила й гатила по дверях, верещала: «Випустіть мене!» — але лялька-дівчинка і лялька-Марфа, яка їй допомагала, не звертали на Тітку уваги, а часом навіть реготали з неї.

Розповідаючи про ці жорстокі вчинки, я не пишаюся собою, хоч і була жорстока всього лише до ляльки. Прикро зізнаватися, та мені так і не вдалося цілковито приборкати мстивий бік своєї натури. Але в таких випадках краще детально розповідати про свої погані вчинки, так само як і про всі інші дії. Інакше ніхто не зрозуміє, чому ти приймаєш саме такі рішення.

Табіта вчила мене бути чесною із собою — це дещо іронічно, зважаючи на те, як вона мені брехала. Хоча, по правді, вона, напевно, була чесна там, де йшлося про неї саму. Вона намагалася — я в це вірю — бути доброю людиною настільки, наскільки могла за тих умов.

Щовечора, розповівши казку, вона вкладала мене спати разом з моєю улюбленою іграшкою (то був