Ірина Цилик - Червоні на чорному сліди, Ірина Цилик

із волосся та нігтів, не забивали цвяшків по кутах і не обливали двері сусіда котячою сечею так завзято, як у цьому під’їзді. На диво, все це давало моторошні плоди: не бувало й півроку, щоб у якійсь із тутешніх квартир не сталося лиха. Люди вішалися, допивалися до білої гарячки, викидали недоношених дітей, знаходили в себе невиліковні хвороби — і з новою люттю накидалися на своїх кривдників, заповнюючи власні кармічні ємності тепер уже по вінця. Вкрай чорнорота і вразлива Сашчина бабця завжди була в центрі всіх оцих подій: вона постійно готувала смердюче зілля, діставала десь бичачі серця, не гидувала вибирати з сусідського сміття потрібні їй артефакти і безперестанно сипала прокльонами вперемішку з молитвами.

Коли Сашка повернулася додому, бабця робила льодяники, готуючись до прийдешніх вихідних. Вона важко човгала ногами між столом і плитою, вимішувала цукрову воду з яскравими барвниками, варила все це в каструльці й, неодмінно плюнувши на завершення в готову рідину, розливала її по формочках у вигляді півників та зайчиків. Сашка досі не знала, чому бабця надає перевагу саме такому рецепту: чи воліє, щоб її внучка не їла призначених на продаж льодяників, а чи в такий*спосіб висловлює своє ставлення до покупців «їрунди».

— Якщо голодна, налий собі капусти, — похмуро мовила бабця, помішуючи кольорове вариво довгою дерев’яною ложкою.

Сашка байдужо зазирнула до великої каструляки з борщем і сіла на табуретку.

— Бабо, — почала вона обережно, — я тут сьогодні Любу зустріла…

— Ну? — насторожилася бабця і завмерла з піднятою ложкою в руці.

— Бабо, нащо ви їй знову підкладаєте всяке під килимок?

— Тобі що з цього?

— Мені-то нічого… А от ви скоро будете кров’ю срати. Це вам Люба просила передати.

— От манда вшива! — сплеснула бабця руками, і червонястий сироп ляпнув кількома цятками на плиту та брудну підлогу. — Та я ж їй руки-ноги повикручую!

— Бабо, ви б поберегли себе, — сказала Сашка, викладаючи на кухонний стіл уторговані за насіння гроші.

— А ти, гамно малолітнє, не вчи мене! — верескнула бабця і аж затрусилася від злості. — Закрийся, поки я тебе кормлю!

Сашка мовчки схопила щойно зняту куртку і пішла надвір.

З

Найкраща і єдина Сашчина подруга жила разом з мамою за кілька кварталів. Марина вчилася в іншій школі, була старшою на рік, але доля звела їх неочікувано і, як тепер було ясно, неминуче. Це сталося одного літнього вечора, коли Сашка змушена була сидіти цілу годину під своїм під’їздом і чекати бабцю з ключами, тихцем спостерігаючи за сусідською пацанвою в альтанці неподалік. Пацани її цього разу не зачіпали, різалися в покер і були зайняті винятково собою та єдиною дівчиною в їхній компанії, яка в карти не грала, а сиділа на гойдалці й ліниво посьорбувала слабоалкоголку з яскравої пляшечки. Дівчина була на вигляд Сашчиною ровесницею, але, на відміну від неї, поводила себе дуже впевнено. Найголовніше ж було те, що це маленьке засмагле тіло, щонайбільше кілограмів сорок п’ять, так органічно рухалося, поверталося, підкурювало сигарету за сигаретою й комфортно почувалося у своїх крихітних шортах і короткому топіку, що Сашка як заворожена слідкувала за кожним рухом красивої дівчини.

І тоді з-за рогу будинку вигулькнула Люша, пританцьовуючи й роблячи невеличкі паузи через кожні кілька кроків. Ця душевнохвора або юродива, як казали баби в їхньому дворі, незмінно привертала до себе увагу. Вона була ще зовсім молодою жінкою з тонкою постаттю і довгим світлим волоссям, але страшна хвороба спотворила її обличчя кривуватою гримаскою, від чого звичайній людині годі було довго дивитися на Люшу без складної суміші співчуття й відрази. Жила вона зі своєю старенькою мамою в сусідньому будинку, і оскільки, згідно з довідкою, не становила ніякої небезпеки для оточуючих, то з ранку до вечора безперешкодно тинялася дворами, щось собі бубоніла під ніс, тихенько танцювала й ніколи не чіплялася до перехожих. «Люша!» — лише радісно вигукувала вона час від часу і гладила себе по голові.

Тепер, не припиняючи свого танцю, вона все ближче приступала до альтанки, час від часу зупиняючись, щоб себе погладити. За кілька метрів від потенційних глядачів Люша, зачувши увагу, захихикала і зробила якесь особливо вигадливе балеринське па, аж раптом із-під її сукні просто на асфальт випало щось настільки інтимне для кожної жінки, що Сашка відчула, як кров миттю вдарила їй в обличчя. Усі завмерли, але вже за мить альтанка вибухнула реготом. «А-га-га, Люша, заткні тє-єчь», — закричав їй хтось із пацанів, і всі загоготали ще голосніше. «Люша!» — засміялася вона й почала радісно гладити себе по голові, пританцьовуючи на місці. Все це було жахливо. Несподівано дівчина, яка на мить випала з поля Сашчиної уваги, підхопилася з гойдалки й з розмаху жбурнула напівпорожньою пляшкою просто в обличчя найближчого реготуна. Вона промазала буквально на кілька сантиметрів. «Хавальник закрий!» — так голосно крикнула дівчина, що Люша злякалася та потюпала далі, ображено мугикаючи на різні лади. Це сталося настільки несподівано, що пацани замовкли, не знаючи, як відре- агувати. Тим часом дівчина презирливо на них глянула й пішла з двору.

Після того пам’ятного дня Сашка, переборовши свої хронічні страхи й комплекси, зробила все можливе й неможливе для цієї дружби, — і Марина, своєю чергою, не- передбачувано пішла їй назустріч. Заповзятлива, гонорова, впевнена у собі й своїй удачливості, а найголовніше — худа, як прасувальна дошка, вона була повною протилежністю новій подрузі, але взяла її без зайвих роздумів під своє маленьке крильце. Марині було начхати на її чуні, на сорок третій розмір ноги, на бабцю, яка вже безсоромно порпалася у смітниках навіть удень. І хоча Сашка часом здогадувалася про потенційні вигоди подруги з такого очевидного контрасту між ними, але залюбки готова була миритися з цим лише за найменшу можливість вічного свята. Цим святом була для неї Марина.

Вона брала її з собою на дискотеки, опікувалася Сашкою, недбало тягнучи за неї мазу, як казали в школі. Вона зрідка дозволяла їй бути присутньою на зустрічах зі своїми численними дорослими друзями й ненастанно вчила новим життєвим премудростям. «Я намутила дімік, хочеш спробувать?» — варто було лише запропонувати Марині, як Сашка із завмиранням серця слухняно ковтала кілька пігулок, запивала їх пляшкою пива й мученицьки терпіла сліпучі спалахи у власній отьмареній голові. Та що димедрол — вона би й землю їла, якби її бойова товаришка знічев’я про це попросила…

Тепер Сашка йшла до Марини без попередження і тримала схрещені пальці в кишенях, щоб подруга не встигла кудись зникнути. Але та була вдома