Володимир Кузнєцов - Закоłот. Невимовні культи

переломлюють рушницю, кремезні від броні пальці з неймовірною вправністю підчіплюють гільзи, звільняючи люфи, три одразу. Штурмова гвинтівка довгою чергою прокреслює полімерну кераміку переділки — штурмовика на лінії вогню вже немає. Він рве дистанцію та опиняється перед найближчим з мертвих бійців.

— Watashi wa anata no kao o taberu! — клекоче обвугленою горлянкою той. На частку секунди штурмовик послаблює хватку на зброї — картечниця повисає в повітрі, картриджі, що їх ще [не] вставили в люфи, кружляють навколо неї, наче супутники. Одна рука хапає космопіха за потилицю, наче для поцілунку, друга кулаком продавлює візор шолома, звільняється — і атакує знову, вже розчепіреними пальцями, що вчавлюються в ламку плоть, стискають, трощать кістки черепа, смикають. Пасмо підгорілої мішанини з мізків, кісток, крові та жил витягується з шолома. Скривавлена рука стрімко підхоплює рушницю, друга, зібравши картриджі, заганяє їх у люфи. Відштовхнуте тіло дрейфує пріч, приймаючи в себе гвинтівкові кулі. Оглушливий постріл картечниці проламує груди стрільця. Чорні скалки вугілля, руді кульки крові та бурі — спотвореного м’яса хмарою розлітаються навколо. Останній мрець встигає-таки влучити у штурмовика — але штатна гвинтівка М41А імперської космопіхоти заслабка для «Шантака», навіть на короткій відстані. Космопіх помирає за дві з половиною секунди потому — штурмовик магнітним чоботом трощить йому коліно, потім захоплює та ламає шию люфами дробовика.

З цинічною іронією увесь час бійки на стіні ліворуч інтерактивна фреска зображує двох піхотинців, зчеплених у двобої. Зображення рухаються, демонстрацію підкріплюють слова:

ШТУЧНА ГРАВІТАЦІЯ!

Солдате, стусани та копняки — лайно!

Заламуй

Души

РІЖ

СТРІЛЯЙ

Пляма густої крові пливким шаром розповзалася по фресці. Штурмовик переломив рушницю і звільнив люфи від стріляних гільз. Ті ліниво попливли вбік і вниз, поволі підкоряючись слабкому тяжінню. Немов безмовні янголи небуття над рештками поламаних ляльок. Нові картриджі з клацанням стали на місця.

Та перш ніж гільзи завершили сходження — прийшов лялькар.

Потворно викривляючи простір-час своїм гравітаційним полем, його постать матеріалізувалася перед фрескою — безформна, позбавлена бодай натяку на людськість. Сліпуча золота плоть, живе, органічне полум’я, уречевлена енергія. Візерунок численних з’єднань та векторів. Райдужне провалля ока в центрі — всепоглинаюча безодня, єдиний погляд в яку занурить у божевілля. Багатоголосе верескливе белькотіння виривається із сотень пащек, що з’являються та зникають у сплетенні полум’яних мацаків:

— Iä, Cthugha! Iä, Fthaggua! W gah’nagl mglw’nafh kä!!!

З глухим брязкотом рушниця замикається — і за частку секунди бойки синхронно вдаряють у капсулі. Магніти притискають ноги до рифленої підлоги, обидві руки стискають зброю, гідропідсилювачі ревуть, рідина в кріо-контурі закипає — «Шантак» гасить потужну віддачу. Водночас вогняна потвора починає свій стрімкий рух.

Вона настільки швидка, що майже ухиляється від розпеченої хмари шроту — майже. Краєм своїм вогняна неб’юла таки зачіпає його, вщент роздираючи декілька мацаків і розбризкуючи полуменіючу плазму — кров істоти. Золотаві кульки, емануючи жаром, утворюють тонкий шлейф, що простягається за стрімким рухом потвори. Але це не спиняє атаки — по крутій параболі полум’яна куля врізається в штурмовика, охоплюючи його, наче велетенська амеба. Бездонне провалля ока, випромінюючи потойбічне сяйво, сповнене кольорів іншого простору-часу, насувається на шолом «Шантака». Шкварчить, запікаючись, органіка обладунків, випаровується кров мерців, що налипла на неї. Сотні пащек оскаженіло гризуть броню. Дим, здійнявшись, огортає намертво зчеплених супротивників. Простір-час навколо них витягується в довгу, вузьку трубку.

Без жодного звуку, що видав би його неймовірну напругу, штурмовик сягає лівою рукою до кобури, стискає руків’я револьвера і тягне його. Права рука втискається у живе полум’я істоти, відсунувши його ледь не на дюйм — відстань достатню, щоб лівиця просунулася догори й револьверна люфа увійшла просто в бездонне райдужне сяйво ока. Пащеки враз заходяться страшним лементом. Потвора з неймовірною силою тисне на штурмовика, обладунки плавляться, на броньових пластинах залишаються чорні сліди, тонкі язички рубінового полум’я здіймаються в місцях найбільшого тиску.

І тоді штурмовик коротко харчить, відчайдушним зусиллям втискуючи револьвер у око — разом з долонею, що його тримає. Від жару метал зброї враз тьмяніє, броньована рукавиця плавиться й димить. Неймовірно, але набої в барабані не детонують. Лемент переростає у вереск — страшний, оглушливий, від якого починає вібрувати метал переділок, клепки вилітають з пазів, розходяться зварювальні шви.

Лунає постріл.

Другий.

Третій.

Монстр здригається у конвульсіях. Розкинувши мацаки, він відлітає, тремтячи та переплітаючись сам у собі. З провалля ока виривається вогонь — мертвий, криваво-червоний, пульсуючий, що стрімко й жадібно охоплює тіло істоти.

— Wgah’nagl mglw’nafh kä! — у жахливій агонії репетують пащеки. — Wgah’nagl mglw’nafh kä!!! Iä, Cthu…

Він колапсує сам у себе, блискавично згортаючись в малу ідеально рівну сферу, що, поступово розганяючись, обертається навколо своєї осі — все швидше і швидше. З її полюсів б’ють видимі лише в спектральних фільтрах візора потоки нейтрино. Це триває безкінечно довго — і водночас не триває й миті. Надшвидкий спалах — і сфера зникає.

Штурмовик вправними рухами незворушно перезаряджає револьвер. Стріляні гільзи екстраговані єдиним рухом, нові патрони потрапляють в барабан майже насипом, немов самотужки знаходячи місце в отворах. Звільнені гільзи парують, повітря навколо них тремтить від жару. Револьвер, розсипаючи чорну луску кіптяви, повертається в кобуру. Штурмовик підіймає обпалену картечницю з вируючої димом палуби. Бризки плазми, що їх розкидала агонізуюча істота, потоками гамма-квантів випаровуються з броні. Шрами опіків на ній пульсують глибокими звивчастими борознами, з яких прозорими краплями сочиться кров «Шантака». Слабкі цівки диму ще деінде здіймаються над обладунками.

Незважаючи на це, штурмовик продовжує рух — стрімко, без вагань та затримок. Минає відсік за відсіком, що, вигинаючись плавною спіраллю, лишаються за його спиною. Мертві усюди — спалені до чорних кісток, розідрані та пошматовані. Кров розмазана по переділках, її рубінові кульки позабивалися в металевий протектор підлоги — зациклене повторення трьох пар ієрогліфів: 労傲，犠牲，繁栄.

Нарешті він уповільнює ходу. Це комунікаційний центр — невеликий відсік з декількома терміналами. Штурмовик зупиняється біля одного з них, дещо незграбним рухом знімає з монітора пляму густої потемнілої крові. Вона збирається на його броньованій долоні в набухлі, тремтливі, немов желе, згустки. Штурмовик зчищає їх об одяг мерця, що валяється під терміналом. У того немає голови; залишки шиї — то попіл і крихка зола.

На сенсорному екрані мерехтить одинокий напис «Підтвердження авторизації». Вказівним пальцем штурмовик починає малювати на сенсорі прадавні символи — асиметричні фігури з кривими лініями та гострими кутами. То мова, старша за людство, колись йому відома, але втрачена в благословенному забутті довгих темних віків і лише нещодавно віднайдена, на