Джек Лондон - Морський вовк

безкрайого обширу сірої первісної стихії. Мушу сказати, що мене охопило якесь божевілля, я голосно залементував, так само, як лементували жінки, і почав бити по воді задубілими руками.

Не знаю, як довго це тривало, бо потім я втратив притомність, наче запав у неспокійний, тривожний сон. Коли я прокинувся, мені здалося, що минули віки. Я побачив майже над собою прову судна, що виринуло з туману, і троє трикутних вітрил. Вони перекривали одне одне, і вітер надимав їх. Там, де прова корабля розтинала хвилі, клекотіла й пінилася вода; мені видалося, що я саме йому на дорозі. Я спробував закричати, але мені забракло сили. Корабель поминав мене, його прова опустилась на якусь мить, трохи не зачепивши мене, хвилі перекотилися через мою голову. Тоді попри мене пройшов довгий чорний борт судна. Він був так близько, що я міг би торкнутися його руками. Я силкувався до нього дотягтись, я ладен був нігтями вчепитися за дерево, але руки мої були задубілі й безживні. Я ще раз спробував закричати, та марно.

Ось і корма пропливла, западаючи за хвилю. Раптом я вгледів чоловіка за штурвалом; а поруч – іще одного, що спокійно курив сигару. Я бачив дим від його сигари, бачив, як поволі обернув він голову і як його погляд ковзнув по воді в мій бік. Це був байдужий, випадковий погляд – як ото в людини, котрій нема чого робити, а рухатися все одно треба, бо ж вона жива.

Але від цього погляду залежали моє життя чи смерть. Я бачив, як судно вже поглинає туман. Я бачив спину чоловіка, що стояв за штурвалом, і другого, що повільно, дуже повільно повертав голову: його погляд ковзнув по воді до мене. То був погляд людини, що впала в задуму. Чоловік дивився і, певне, нічого не бачив, бо думки його були десь далеко, і я злякався, що він може мене не помітити, навіть і глянувши сюди. Але ось його погляд упав на мене, просто мені в очі. Він таки побачив мене, бо скочив до штурвала, відіпхнув того другого чоловіка і швидко почав крутити колесо, водночас кидаючи якусь команду. Судно видимо звертало вбік, воно майже відразу зникло з очей серед туману.

Я відчував, що втрачаю свідомість, і намагався боротися, скільки сили стане, проти темряви й непритомності, які насувалися на мене. Трохи згодом я почув плескіт весел, усе ближче й ближче, а тоді людський голос. І ось уже зовсім близько хтось роздратовано гукнув:

– Якого біса не озиваєшся?

«Це мені кричать», – подумав я, але тут в очах мені потемніло, і я провалився в темряву.

Мені здалося, що я гойдаюсь у якомусь могутньому космічному ритмі. Повз мене пливли, спалахуючи, блискучі цяточки, розсіяні навколо. Я гадав, що то зірки та вогняні комети заповнюють простір між сонцями, де я лечу. Щоразу, як я у своєму гойданні злітав аж геть угору й мене знову мало кинути в протилежний бік, я чув, як ударяє й гримотить якийсь велетенський гонг. Протягом незмірно довгого часу під тихий шепіт віків я втішався своїм нестримним летом.

Та ось зміна зайшла в моєму сні, – бо це, міркував я, лишень сон. Розмахи мого гойдання все коротшали. Мене кидало з одного краю в другий дражливо швидко. Мені аж дух забивало, так шалено жбурляло мене по небу. Гонг бряжчав усе частіше й грізніше. Щоразу я чекав його в невимовному жасі. Ось мені здалося, що мене тягнуть по шорсткому піску, білому й гарячому від сонця. Це завдавало мені нестерпного болю – неначе шкіра моя пеклася на вогні. Гонг гримотів і дзвенів. Блискучі цяточки спалахували й линули повз мене безкраїм потоком, ніби ціла зоряна система зірвалася в порожнечу. Я відкрив рота, хапаючи повітря, і розплющив очі. Двоє людей навколішках поралися біля мене. Могутній ритм був не що інше, як гойдання корабля на хвилях. Страшний гонг – сковорода, що висіла на стіні. Вона грюкала й брязкала щоразу, коли судно підкидало на хвилі. Розпечений пісок – то просто шорсткі руки людини, що терла мені голі груди. Я скорчився від болю. Піднявши голову, я побачив, що груди в мене червоні й подряпані, шкіра аж пашить, і подекуди на ній виступила кров.

– Досить, Йонсоне, – сказав один із чоловіків. – Хіба ти не бачиш, що трохи не здер із добродія шкіру!

Той, що його названо Йонсоном, – чоловік виразно скандинавського типу, – покинув мене терти й незграбно підвівся на ноги. Перший, що ото заговорив, був, безперечно, лондонський кокні. Він мав правильні, майже жіночі риси обличчя. Глянувши на нього, можна було б запевно сказати, що ця людина з материним молоком всмоктала передзвін лондонських церков. Заяложений полотняний ковпак на голові, брудний мішок замість фартуха свідчили, що це кок того бруднющого камбуза, де я опинився.

– Як себе почуваєте, сер? – запитав він з улесливою усмішкою, властивою людям, що від покоління до покоління звикли одержувати «на чай».

Замість відповіді я насилу-насилу підвівся і сів, а Йонсон допоміг мені й на ноги стати. Брязкіт сковороди страшенно дратував мене. Я не міг дати ладу своїм думкам. Схопившись за дерев’яне поруччя – воно було таке масне, що я аж зуби зціпив з огиди, – і тримаючись за нього, я через гарячу плиту дотягся до осоружної посудини, схопив її і жбурнув у ящик з вугіллям.

Моя нервовість насмішила кока. Він тицьнув мені в руки гарячий кухоль і сказав:

– Ось випийте, вам зразу полегшає.

Гидке то було пійло, ота корабельна кава; але добре хоч тим, що гаряче. Ковтаючи питво, я глянув на свої подряпані, закривавлені груди й звернувся до скандинавця:

– Дякую вам, містере Йонсоне, але чи не гадаєте ви, що ваші зусилля були занадто енергійні?

З моїх рухів він зрозумів докір краще, ніж зі слів, бо підняв свої руки і показав долоні. Вони були геть усі в мозолях. Я провів рукою по тих рогових наростах і ще раз мусив зцідити зуби від неприємного відчуття.

– Мене звуть Джонсон, а не Йонсон, – сказав він поправною англійською мовою, повільно, з ледь помітним акцентом.

У його блакитних очах світився лагідний протест і воднораз несмілива щирість і мужня сила, що відразу прихилили мене до нього.

– Дякую вам, містере Джонсоне, – поправивсь я й простяг йому руку.

Він завагався, вайлувато й ніяково переступив з ноги на ногу, а потім незграбно схопив мою руку й щиро її стиснув.

– Чи не можете ви