Алістер Кроулі - Щоденник наркомана
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Достатньо було одного дотику. Старий умить повернув самовладання і спокійно повернувся за свій столик, без жодних ознак хвилювання, окрім вигуку: «Шістдесят до сорока, шістдесят до сорока».
– Підтримую! – прокричав чоловік, що тільки-но зайшов усередину з дальнього кінця кафе, лише на хвилину пізніше бійки. – Але на якого коня?
Я почув ці слова, наче крізь сон, оскільки мою увагу раптово відволікли.
Бамбл і не намагався встати. Він лежав на підлозі, тихенько схлипуючи. Я перевів погляд з цього огидного видовища, і він зафіксувався на двох величезних, як небесні світила, сферах. Спочатку я навіть не зрозумів, що це були очі. Смішно звучить, але моїм першим враженням було, що вони – одна з тих думок, які приходять нізвідки, коли летиш на висоті приблизно десяти тисяч футів. Дуже дивна штука, скажу вам – чимось нагадує атмосферні перешкоди, які бувають у радіозв’язку, і викликають у тебе жахливе відчуття. Щось на зразок зловісного попередження про те, що у Всесвіті існує ще хтось чи ще щось: і усвідомлення цього лякає так само відверто, як усвідомлення вічної жахливої самотності.
Я зовсім вилетів з часу у вічність. Я відчув себе у присутності якоїсь величезної сили, яка впливає на добро або на зло. Я почувався так, наче знову народився на світ – не знаю, чи ви розумієте, що я маю на увазі. Інакше пояснити не можу, хоч убий.
Ніби до цієї миті нічого в моєму житті не траплялося. Знаєте цей стан, коли відходиш від ефірного наркозу чи порції оксиду азоту в зубного лікаря, – ти повертаєшся кудись, у знайоме тобі «кудись»; але місце, звідки ти повернувся, це – «ніде», і все ж ти там побував.
Саме це зі мною і сталося.
Я прокинувся зі стану вічності, зі стану безконечності, зі стану душі, який набагато живіший і свідоміший за все, що ми знаємо, аби дізнатися, що ця безіменна думка про «ніщо», незважаючи на те, що ти не можеш підібрати їй назву, насправді була двома величезними чорними сферами, у яких я побачив себе. У голові промайнуло видіння якоїсь середньовічної історії про чаклуна, і я поволі-поволі став вибиратися з глибин нагору, щоб усвідомити, що цими двома сферами були просто двоє очей. І тоді мені спало на думку – щось надзвичайно абсурдне за своєю природою, як безглуздий жарт, – що ці двоє очей належать обличчю дівчини.
Поверх тіла громили, що стогнав на підлозі між нами, я дивився на лице дівчини, яку ніколи досі не бачив. І я сказав собі: «Що ж, чудово, здається, я знав тебе все своє життя». І коли я сказав собі «своє життя», я анітрохи не мав на увазі життя Пітера Пендраґона, я навіть не мав на увазі життя, що простягається крізь сторіччя, я мав на увазі інше життя – те, із чим сторіччя не мають нічого спільного.
І тоді Пітер Пендраґон здригнувся, повністю прийшов до тями і подумав собі, чи не надто сильно він витріщається на когось, хто, як підказує його здоровий глузд, є досить звичайною і навіть не особливо привабливою дівчиною.
Я відразу зніяковів і поспіхом повернувся до свого столика. І тоді мені здалося, що офіціанти вже не одну годину вмовляють графа стати на ноги.
Я автоматично посьорбував свій напій. А коли підвів голову, дівчини вже не було.
Я збираюся зробити досить банальне зауваження. Сподіваюся принаймні, воно допоможе вам позбутися думки, що я якийсь ненормальний.
Насправді кожна людина, зрештою, є ненормальною, оскільки кожен є неповторним. Але ми вішаємо на людей різні ярлики, особливо не переймаючись, ким кожен з них є сам по собі.
Тож сподіваюся, що вам стане чітко зрозуміло, що я дуже схожий на сотні тисяч інших молодих людей мого віку. Також я збираюся зробити це зауваження, оскільки його суть фактично і є головною темою цієї книжки. Отже, після урочистих звуків фанфар, моя ремарка: незважаючи на те, що я особисто зовсім не був зацікавлений у тому, свідком чого став, депресія покинула мою голову Як кажуть французи: «Un clou chasse l’autre»1.
Відтоді я дізнався, що певні народи, зокрема японці, розвинули з цього факту цілу точну науку. Наприклад, вони плескають чотири рази в долоні «щоб проганяти злих духів». Звичайно, це лише метафора. Насправді вони роблять ось що: фізична дія витрясає розум з його летаргічного сну, і таким чином думки, що його непокоїли, замінюються новими думками. У них є різні хитрощі, щоб вберегти свіжі ідеї в голові й захопитися ними. Докладніше про це пізніше.
Ось що сталося – у ту хвилину мій розум охопив гострий, чорний і цілковито безцільний гнів. Я не мав ані найменшої здогадки, звідки він взявся, але він був. Кафе стало нестерпним, як надокучлива комаха, місцем. Я кинув на стіл монету й розчаровано зауважив, що вона скотилася на землю. Я вискочив звідти, ніби сам диявол наступав мені на п’яти.
Наступні півгодини не залишили у моїй пам’яті жодного сліду. Це було специфічне безнадійне відчуття, що ти загубився у світі надзвичайно тупих і злих карликів.
Раптово я усвідомив, що опинився на Пікаділлі. «Старий добрий Пітер. Чоловіче, страшенно радий тебе зустріти, – промуркотів мені у вухо чийсь голос, – це треба відзначити».
Власником голосу був симпатичний валлієць, ще у розквіті сил. Дехто вважає його одним з найвидатніших скульпторів сучасності. Він і правда мав своїх послідовників. Єдине, що можна про них сказати, – «майже дратують».
У глибині душі люди для нього не мали жодної цінності, окрім як бути зручними формами, які можна виліпити. Те, як вони вдають із себе живих, йому вже давно набридло та викликало огиду. Його роздратування зростало, і він узяв собі за звичку пити набагато більше та частіше, ніж це потрібно звичайній людині. Фізично він був значно міцніший і взяв мене під руку, наче злочинця, якого ведуть до відділка. Він насипав мені у вухо цілу купу безконечних заплутаних історій, кожна з яких видавалася йому неймовірно веселою.
Десь півхвилини я страшенно обурювався; потім заспокоївся, перестав звертати увагу і мало не задрімав, утихомирений потоком його балаканини. Дивовижна людина, що більшість часу поводиться як малолітній недоумок, і все ж поза цим всім можна побачити, що глибока ніч у його голові наповнена ледь помітними іскорками геніальності.
Я найменшого поняття не мав, куди він мене веде, та й було
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Щоденник наркомана», після закриття браузера.