Ернест Сетон-Томпсон - Маленькі дикуни

він поміняв на дзиґи, дзиґи — на складані ножі, складані ножі — на кроликів, а кроликів — на дрібні монети. За гроші Ян носив навіть дрова по хатах. Отак він назбирав аж дев’яносто центів.

З останніми десятьма центами йому не щастило: ніхто не пропонував роботи, і ніхто в нього нічого не купував. Минуло шість тижнів, перш ніж випала нагода роздобути такий жаданий десятицентовик.

Янові та Ольнерові доручили нарубати дров для кухні. Щодня кожен мав нарубати певну кількість. Ян сумлінно виконував свою роботу, а брат його всіляко від неї ухилявся. Ольнер був маленьким франтом, хоч батькова бідність і не дозволяла йому широко розмахнутися й похизуватися якимсь особливим вбранням. Єдине, що він міг собі дозволити, — міняти паперові комірці, та й то всього лишень один раз на тиждень. Тому Ольнер завжди носив у кишені гумку, якою ретельно щоранку доводив до пуття свій комірець. Ян, на відміну від Ольнера, зовсім не переймався своєю зовнішністю, можна навіть сказати, що в нього був не дуже охайний вигляд.

Ред, найстарший з-поміж братів, вирішив скористатися слабинкою Ольнера й запропонував приз — двадцять п’ять центів на краватку тому, хто протягом місяця краще і вправніше рубатиме дрова. Перший тиждень Ян і Ольнер не відставали один від одного, але зрештою лінивий Ольнер здався і навіть краватка не гріла його серця при згадці про важку роботу. А от Ян продовжував старанно працювати й цілком заслужено одержав двадцять п’ять центів на краватку. Але в магазині його осяйнула блискуча думка: п’ятнадцять центів піде на краватку, а решта — на книжку! Ось так Ян зібрав долар.

Ох і довго ж він чекав на цю мить! Тепер Янові здавалось, що книготорговець скаже: «Книга коштує тисячу доларів», або «Усі книжки продані». Та продавець мовчки обернувся, витяг із стосу однакових книжок одну, покрутив її в руках і спитав:

— В зеленій обкладинці чи в червоній?

— В зеленій, — відповів Ян, сяючи від щастя.

— Дев’яносто центів.

— Дев’яносто центів?! — повторив Ян, розкривши від подиву рот.

Хіба ж він міг подумати, що на книжки можуть бути знижки? За останні два місяці в нього мало мізки не закипіли від думок, як дістати злощасні десять центів. А як він тяжко працював, аби потай від усіх заощадити!

Вдома Ян на одному диханні прочитав книжку, та вона не виправдала його сподівань. На той момент хлопчикові здавалось, що він просто не доріс до неї. Він годинами вивчав сторінку за сторінкою, намагаючись зрозуміти кожне речення, і йому здавалось, що він тримає ключ до всіх таємниць і чудес природи.

А через кілька років Ян зрозумів, що зміст цієї книжки — суцільна нісенітниця, омана для довірливих покупців. Щоправда, в книзі було й дещо корисне: покажчик назв птахів і близько тридцяти невдалих копій зі спотворених малюнків тих таки американських натуралістів Вілсона й Одюбона.

Та хоч яким недосконалим був той покажчик і якими препоганими були картинки, вони все ж таки збагатили Янову пам’ять новими знаннями про пернатих мешканців лісів та полів.

V. Дивний незнайомець

Щороку навесні Яна нестримно вабило в ліс, і однієї сонячної квітневої днини він вирушив до невеличкого лісочка неподалік міста. Ліс був сповнений дивовижних квітів, пташиного гомону, таємничих шерехів. Янові здавалося, що кожне дерево й кожен кущ промовляв до нього своєю мовою. А з глибокого повноводого яру долинав дивний свист. «Пі-іп, пі-іп, пі-іп!..» — хтось закликав Яна підійти познайомитися. Хлопчик обережно ступав на заклик, як раптом зовсім поруч пролунав й одразу змовк голосний свист. Під колодою Ян помітив маленьку ящірку, яка з появою хлопчика миттю шугонула в нірку. Це була єдина жива істота, яку йому вдалося тут розгледіти. Він вирішив, що то була «свистяча ящірка».

Ян ліг біля озерця й довго когось вичікував, але марно — мабуть, він розполохав усіх лісових мешканців. Ян вирішив тихенько залягти біля іншого озерця, як раптом зовсім поруч зачув кроки.

Хлопчик озирнувся й побачив незнайомця, котрий спостерігав за ним.

Хлопчик почервонів і дуже зніяковів, немов його заскочили на місці злочину.

Незнайомець, чоловік середнього віку в благенькому одязі, виглядав трохи дивно. За спиною в нього була бляшана коробка, у руці він тримав сачок на довгому ціпку. Обвітрене обличчя, обрамлене сивою борідкою, було суворим, але очі випромінювали розум і м’якість. Коли незнайомець зняв капелюха, підставивши розпашіле обличчя вітрові, то виявилося, що в нього таке ж густе сплутане волосся, як у Яна.

— Що шукаєш тут, друже? — звернувся він до хлопчика.

— Нічого, — зніяковіло відповів Ян. — Просто мені хотілося подивитися на свистячу ящірку.

Незнайомець мовив з усмішкою:

— Сорок років тому я так само, як ти, лежав біля ставка й вистежував там «весняного пискуна». Лежав день і ще багато днів поспіль, перш ніж через три роки зрозумів, у чому річ. На твоє щастя, тобі не доведеться витрачати стільки часу. Ходімо, я покажу його.

Незнайомець понишпорив руками в листі попід берегом озерця і впіймав малесеньке жабенятко не більше дюйма завдовжки.

— Оце і є твоя «свистяча ящірка»! Це жаба. Вона висуває з води тільки носа, тож її важко помітити. Візьми її додому, годуй добряче, і, можливо, колись тобі вдасться побачити, що вона роздує горло і засвистить, як паровоз.

Після цього Ян насмілився розповісти незнайомцеві про ящірку, яку бачив під колодою.

— Навряд чи це ящірка, — засумнівався незнайомець, — тут вони не водяться. Напевне, це тритон. А ящірка — це та сама змія, тільки з лапками.