Дмитро Федорович Кузьменко - Аеніль

— Але ж вони запевняли нас, що боротимуться?! Симоніда, а її брат там, постійно переконувала мене в цьому! — обурилася Ірене.

— Вони й боролись. Але жертвувати своїм життям заради міфічної самостійності вони не будуть.

— Тепер на черзі ми і Четвертий Клан…

— Думаю, що тільки ми.

— Що? — Ірене здивовано зиркнула на майстра. Потім перевела погляд на полицю, біля якої він стояв.

— Усі три світлі клани до смерті пересварились поміж собою, а Четвертий дуже сильний і дбає лише про власні інтереси. Їм достатньо мати половину голосів — і вони зможуть повністю контролювати Вісім Кланів, бо світлі ніколи не домовляться з Четвертим.

— Вони й з нами ніколи не домовляться. Ми співпрацювали лише з Четвертим і Сьомим. Вони й так фактично контролюють Вісім Кланів.

— Було б непогано довести їм це.

— У крайньому випадку ми можемо вийти з Вісімки. Ми не настільки сильні зараз, щоб обов’язково там бути.

— Але ми входимо до восьми найсильніших кланів Академії. І буде важко пояснити усім, чому ми полишаємо Вісімку. Ми лише програємо від цього.

— Я так не думаю. — У голосі Ірене чувся скептицизм. — Наодинці ми зможемо стати значно сильнішими.

— Твоя помилка у тому, що ти вважаєш, ніби всі мають такі сили, як ти, — відповів майстер. — Якщо ми вийдемо з Восьми Кланів, ми розсиплемось, як стос ветхого пергаменту. Усі злякаються й полишать Клан.

— Ми можемо не дозволити їм зробити це, — зі зловісною усмішкою промовила Ірене.

— Чим ми тоді відрізнятимемось від Темних?

Усмішка зникла, і Ірене вимушено кивнула. Після хвилинної мовчанки вона запитала:

— Ви хотіли щось мені показати? — Вона перевела погляд на рукопис.

Замість відповіді майстер Елітіс повернувся й сів у своє крісло. Його погляд не говорив нічого. Ірене завжди інтригувала така його поведінка. Вона грайливо усміхнулася, піднялася зі свого маленького крісла й підійшла до полиці. Взяла рукопис і стала його гортати.

Після кількох сторінок усмішка зникла. Вираз ставав усе похмурішим. Вона запитально подивилася на майстра.

— Що це?

— Я знайшов це у однієї зі своїх учениць. Підозрюю, що вона і твоя також.

Ірене подивилася на початок і кінець, але підпису не було. Оглянула почерк, але він нічого їй не сказав. Вона викладає не менше ніж у сотні учениць, важко визначити, чиє це. Утім Ірене на стала уточнювати, а відразу спробувала виправдатися:

— Я не можу передбачити ycix побічних ефектів. Досі мені здавалося, що це на них не сильно впливає.

— Не сильно? Першокурсниця записує у свій нотатник чорні закляття, які й не всі викладачі знають. І малює всіляких чудовиськ, яких тут не бачили з Темних Часів. Уяви, якби це потрапило на очі не мені, а якомусь іншому викладачу?

Ірене не знайшла, що відповісти. Вона ще трохи погортала рукопис і поклала його назад.

— Хто вона? — нерішуче запитала Ірене.

— Що ти з ними робиш? Куди ти їх водиш? Де вона все це бачила?

— Я не впевнена, що вона це десь бачила, можливо, її свідомість…

— А я не впевнений, що…

Раптом майстер змовк і прислухався. Ірене теж напружилася. Почувся шум, глухий і такий сильний, що затремтіли стіни. Вмить обоє опинилися у центрі кімнати спиною до спини. У руках майстра з’явився чарівний посох — він носив його під мантією. Жінка схрестила руки, готуючись до захисного закляття.

Шум посилився — немов потужний вітер проносився сусідніми коридорами. Стіни задрижали ще сильніше. Зі стелі посипався пил.

Чоловік і жінка не вимовили й звуку. Здавалося, вони не дихають. Пил сипався в очі, але Ірене та майстер не кліпали.

Шум почав стихати. Ще кілька сильних поштовхів — заскрипіли дерев’яні перегородки на стелі, книжкова шафа з’їхала вбік. Тремтіння і звук стихли, однак минуло ще чимало часу, перш ніж чоловік із жінкою ворухнулися.

Вони довго безмовно обтрушували один одного та крісла. Коли знову сіли, чоловік сказав:

— Треба буде укріпити стелю. Це приміщення нікуди не годиться.

— Як довго це триватиме? — розлючено запитала Ірене.

Майстер стенув плечима.

— Вони вже не в змозі його контролювати. Це погано закінчиться, — сказала вона.

— Вони його ніколи не контролювали.

— Тобто?

— Це не вони притягли його сюди. Ніколи б не наважились. Воно прийшло само.

— Але ж…

— Вони вигадали цю легенду, аби здаватись сильнішими. Воно нападе на них у першу чергу.

Ірене озирнулася на рукопис, що продовжував лежати на порожній полиці, притрушений пилом.

— Досить про ці неприємності, — глухо промовила вона. — Давайте обговоримо щось радісніше. Я виконала доручення майстра Стесагора й переглянула всіх кандидатур для учнівського відділення Клану. Цього року дуже мало вартих уваги. На відділенні алхімії лише четверо ронейців. Жоден з них нічим особливим не вирізняється, але вони повинні увійти до Клану за правом крові.

Вона махнула рукою і в повітрі з’явилося коло. У ньому по черзі виникали зображення першокурсників, що у цей час мирно спали у своїх ліжках. Останній хлопець був загорнутий з головою.

Ірене кілька хвилин терпляче чекала, потім рішуче підійшла до кола й черкнула по поверхні пальцем. Хлопець відкинув ковдру і став протирати очі. Він стривожено озирався по боках, не розуміючи, що його розбудило. Задоволена Ірене повернулася у своє крісло.

Майстер Елітіс лише краєм ока зиркав на її старання. Він про щось напружено думав. Ірене терпляче чекала його відповіді.

— Я ось подумав, що ми зробили велику помилку, коли видозмінили захисні чари кімнат наших учнів, — промовив він нарешті. — Тепер вони найменш захищені з усіх відділень.

— Це давні сумніви, — сказала Ірене, роздратована, що він