Джеральд Даррелл - Балакучий згорток

чи півень — кого не візьми — І взимку, і влітку, і восени Їдять залюбки той пухкенький бісквіт.

— Ось бачите, — тріумфально прошепотіла Пенелопа, — я ж казала!

— Це неймовірно, — визнав Пітер. — Як ти вважаєш, що це може бути? Парочка карликів?

— Це мали б бути дуже малесенькі карлики, щоб там поміститися, — відповіла Пенелопа.

— Так, ми не можемо сказати, що це таке, — тверезо оцінив ситуацію Саймон, — поки не зазирнемо всередину.

— Думаєш, його можна розпакувати? — замислено спитав Пітер.

— Здається, вони говорили щось про порятунок, — відповіла Пенелопа.

— Добре, зараз ми спитаємо, — вирішив Саймон. — Зрештою, голоси розмовляють англійською.

Він широкими кроками зійшов з піщаної дюни в супроводі Пітера і Пенелопи та підійшов упритул до пакунка, який, незважаючи на його присутність, співав і далі:

— О місячна морква! Із неї варення Дарує мені доброту і натхнення! Столітній дідок і маля у візочку Не можуть прожити й одного деньочка Без цього небесно-смачного варення!

Саймон кахикнув.

— Пробачте, будь ласка, — сказав він. — Пробачте, що перебиваю, але…

— О місячна морква! Яка з неї юшка! Лиш вип'єш — і аж червоніються вушка! І квочка на сідалі, качка в ставку Обожнюють страву гарячу таку — Таку пресмачнющу наваристу юшку.

— Пробачте, будь ласка, — знову повторив Саймон, цього разу вже набагато голосніше.

Запала тиша — пакунок перестав співати.

— Що це було? — озвався нарешті з острахом тоненький голосок — майже пошепки.

— Голос, — відповів той другий. — Я майже впевнений, що це був голос, якщо, звичайно, не буря, не шторм, не тайфун, не цунамі, чи землетрус, чи…

— ПРОБАЧТЕ, БУДЬ ЛАСКА! — гукнув Саймон на все горло. — Скажіть: ви хочете, щоб вас розпакували?

— От бачиш, — відгукнувся рипучий голос. — Я ж тобі казав, що це був голос. І цей голос пропонує розпакувати нас. Як мило. То що, відповідаємо «Так!»?

— О, так, так, — промовив тоненький голосок. — Ми вже стільки просиділи в темряві.

— Чудово, — підсумував рипучий голос. — Ну що ж, ми дозволяємо нас розпакувати.

Діти обступили пакунок, Саймон витяг кишенькового ножа та обережно перетяв тонкий пурпуровий шнур, і всі разом почали розгортати папір.

Коли папір зняли, то побачили під ним щось схоже на шовковий чохол, щедро гаптований золотими візерунками з квітів і листя.

— М-м-м… Хочете — ми знімемо цей, цей ваш… м-м-м… чохол? — запитав Саймон.

— Чохол? — обурено перепитав рипучий голос. — Ти, нерозумний, сказав «чохол»? Але це не чохол. Це балдахін, захист від нічного вітру і негоди, зроблений зі справжнього шовку тутового шовкопряда, ось що це таке.

— Ой, — знітився Саймон, — пробачте. Але що б це не було, може, все-таки, краще його зняти?

— Так, авжеж, — погодився рипучий голос. — Не шкодуйте зусиль, щоб провести цю рятівну операцію успішно.

Зверху на чохлі було щось на кшталт складеної петлі— Саймон потягнув за неї і зняв усе накриття. А під ним — велика куполовидна золота клітка, зовсім не схожа на жодну іншу клітку, яку кому-небудь із них доводилося коли-небудь бачити — вона була обставлена надзвичайно вишуканими мініатюрними меблями. Крім гойдалки і двох перекладин із кедру, тут було гарне ліжко на чотирьох ніжках, оббите червоним оксамитом, накрите чудовим напиналом ручної роботи, виконаним у техніці печворк — з малесеньких клаптиків барвистого шовку і парчі всіх кольорів веселки, — і маленький обідній столик з кріслом епохи короля Луї, й елегантний засклений сервант, а в ньому — дивовижна порцеляна, розписана вручну. Ще тут було велике — на всю висоту — дзеркало у золотій оправі, а біля нього лежали щітка і гребінець зі слонової кістки, а ще — дуже зручний шезлонг, обшитий розкішним яскраво-синім оксамитом, а поруч — клавесин із палісандрового дерева.

У шезлонзі невимушено розсівся папуга — найнезвичайніший з усіх, яких діти бачили досі. У нього було пурпурове, золоте, зелене, синє, рожеве пір’я, воно виблискувало, сяяло, мінилось, немов опал. У нього був великий, гладенький, вигнутий донизу дзьоб — такий чорний, що здавалося, ніби він вирізьблений з уламка вуглини, — й очі барвінкової барви. Але найбільший подив цей папуга викликав усе-таки своїм оперенням — бо замість того, щоб лежати собі гладенько одна біля одної, кожна пір’їна стирчала і кучерявилася, як шерсть у пуделя. Це робило його схожим на дивоглядне барвисте дерево навесні, коли щойно розпустилися всі пуп’янки. Він мав на голові зелену шовкову шапочку з довгою чорною китицею. Поряд із шезлонгом, де розсівся папуга, стояв маленький столик, а на ньому — ще одна клітка, але малесенька, завбільшки з наперсток, а в ній — блискучий золотий павук зі смарагдово-зеленим хрестом на спині. Було зрозуміло, що тоненький голос належав павукові, а рипучий — папузі.

— Ага, ось воно що, — сказав Пітер.

— Воно? — перепитав папуга і обурено випростався. — Воно?

— Це папуга! — захоплено вигукнула Пенелопа.

— Так, це лише папуга, звичайнісінький папуга, навчений говорити, — розчаровано буркнув Саймон. — Чому ми не здогадалися про це раніше?

— А ТЕПЕР СЛУХАЙТЕ! — промовив папуга так гучно і сердито, що діти замовкли. — Послухайте-но, — провадив він м’якшим тоном, привертаючи до себе увагу. — А й справді, чому б вам не взяти під ноги цього нікчемного елітного представника папужого роду?

— Пробач, — зашарілася Пенелопа. — Ми не хотіли тебе образити.

— Але образили, — насупився папуга.

— Але ж ти і є папуга, хіба не так? — спитав Пітер.

— О, знову починається! Знову ці пустопорожні балачки