Роберт Отто Вальзер - Розбійник

ніколи уже не носив. Англійський сад навіяв на нього досить рахманний настрій. Він звик радше до заростів, аніж до підстрижених газонів. А щоб у людному місці десь гуляло собі таке воло, то нині навряд чи й побачиш. Щодо цього настали досить видимі зміни. Дуже давно колись я на прогулянці з батьком і матір’ю вздрів жебрака, що сидів на землі. Величезна рука з капелюхом тяглася до перехожих, чекаючи на подачку. Не рука, а справжнісінька синьо-багряна брила. Нині з такими ручиськами, що відразу впадають у вічі, навряд чи хто й зважився б з’явитись на люди. Тим часом пішла ж бо вперед і медична наука, тож таким наростам, як оте воло, й велетенським рукам уже запобігають у зародку. Ота жінка із волом побажала нашому шукачеві пригод усіляких успіхів у кар’єрі. На очі їй аж навернулися сльози. Від’їздить випадкова людина — а така материнська турбота! З її боку це хтозна-як мило, чи не так? А тепер я, як отой граф із роману знаменитого росіянина, спробую знайти собі щось по змозі приємніше, щоб мій розбійничок попросив у своєї коханої прощення за те, що при ній, привселюдно голосно вигукнув: «Хвала комунізму!» Сповнити цей обов’язок, який він і сам визнає, я йому навіть поможу й піду разом із ним, адже він страждає на сором’язливість. Багатьом з тих, хто на вигляд рішучий, тієї рішучости якраз і бракує; багатьом з тих, хто на вигляд погордливий, якраз гордощів і бракує, а багатьом слабкодухим бракує якраз сили духу, щоб усвідомити свою слабкодухість. Отож слабаки нерідко видають себе за силачів, роздратовані — за життєрадісних, принижені — за гордовитих, марнославні — за скромних, як, скажімо, і я, хто завжди зазирає до дзеркала лише з марнославства, тоді як саме дзеркало видається мені безсоромним, просто зухвалим. Можливо, я навіть звернуся письмово до котроїсь із представниць жіноцтва й запевню її найперше у тому, що сповнений добрих намірів. А може, ще краще узагалі нікого ні в чому не запевняти. А то ще складеться враження, нібито я про самого себе поганої думки. На столі в мене — стосик часописів. Хіба ж може той, кого ці часописи назвали почесним своїм передплатником, бути людиною невисоких чеснот? Частенько до мене надходять цілі гори листів, і це — промовисте свідчення того, що про мене повсюди зацікавлено думають. Якщо коли-небудь мені випаде зробити візит до людей, які варті візиту, то я поведуся там дуже люб’язно, поважливо й узагалі так, немовби сховав одну свою руку в кишеню, тобто немовби почуваюся трішки незручно. Бо здаватися трішки безпомічним — це навіть досить приємно, тобто, я хочу сказати, у цьому є нотки краси. Бідний розбійнику, я про тебе весь час забуваю. Тобто, я хочу сказати, він їсть залюбки манну кашу, а того, хто підсмажить йому смачненьку картопельку, він просто обожнює. Я, звісно, зводжу на нього наклеп, одначе такому, як він, до цього, либонь, байдужісінько. А тепер про оту вже покійну вдовицю. Навпроти мене стоїть будинок, і фасад його — це просто поема. Французькі війська, коли 1798 року ввійшли до нашого міста, вже могли бачити цей величний будинок, якщо взагалі мали час і бажання звернути на нього увагу.

Але як же це безвідповідально — бути таким забудьком, як оце я! Адже одного разу, у листопаді, в сіренькім гайку розбійник побачив убрану в усе брунатне пані Анрі Руссо, — це після того, як він побував у друкарні й годинку погомонів з її власником. Розбійник, глибоко вражений, так і завмер перед жінкою. У голові майнув спогад про те, як він кілька років тому серед ночі у залізничнім вагоні хутко, ніби в ритмі швидкого потяга, промовив до однієї своєї супутниці: «Я їду в Мілан». І ту ж мить він згадав тепер про шоколадні облатки, що їх продають у бакалійних крамницях. Діти їх люблять, і добродій розбійник також час від часу ласував ними й досі, так ніби любов до шоколаду і т. ін. — це характерна і неодмінна риса взагалі всіх розбійників. «Та не бреши!» — розтулила чарівні уста свої пані в брунатному. А чарівні уста ці таки приваблюють погляд, еге ж? «Ти кожного, хто хоче зробити із тебе що-небудь путяще, — провадила пані, — завжди намагаєшся переконати, що тобі для життя, для душевного спокою бракує чогось дуже посутнього і необхідного. Невже ж тобі справді бракує чогось аж такого важливого? Ні. Ти його маєш. Лишень не звертаєш на нього уваги, не хочеш себе ним обтяжити. Досі ти все життя своє не хотів помічати того, що маєш». «Я не маю нічого такого, — відказав я, — чим залюбки не скористався б». — «Ба ні, одне таки маєш, але ти — страшенно пасивний. За тобою вже тягнеться довгий хвіст — або, коли хочеш, дуже солідний шлейф, — сотень докорів і звинувачень: і несправедливих, і вмотивованих. Тільки ж ти навіть нічого не відчуваєш». — «Вельмишановна, люба пані Анрі Руссо, ви помиляєтесь, я — лише те, чим я є, я маю лиш те, що маю, і про те, що я маю, а чого я не маю, найкраще відомо, напевно, мені самому. Либонь, під якийсь випадковий настрій я міг би стати й ковбоєм, але для ковбоя я надто легенький». Тоді жінка сказала: «Ти надто ледачий, тобі навіть ліньки подумати, що міг би, можливо, собою і своїми обдарованнями когось ощасливити». Але він заперечив це твердження: «Ні, про це мені не ліньки подумати, тільки ж не маю такого я знадоба, щоб ним дарувати щастя». І рушив далі. Одначе гайок, як здалося йому, обуривсь на нього за те, що він не повірив запевненням жінки в брунатному одязі. «До ладу приведе усе віра, — похмуро промовила жінка. — То ви — упертюх, одне слово?» — «Чом вам так хочеться, щоб я мав те, чого в мене, як я добре і сам відчуваю, немає?» — «Таж ви ніколи його й не втрачали». — «Ні, в жодному разі. Те, чого я ніколи не мав, ніколи не могло мене, звісно, й покинути. Не міг я його і продати чи кому-небудь подарувати, і немає у мене нічого такого, чим би я знехтував. Повірте усе ж таки: я намагався щомога скористатись з усіх своїх обдаровань». — «Я вам не повірю ніколи, ні в чому!» Вона знову і знову верталася до цих делікатних речей. Просто їй забрело в голову, нібито він заперечує якісь