Володимир Олександрович Яворівський - Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…

Якщо він мене навчить, я буду кращою за його студенток у Києві. Буду!

Чого ти, мучишся, Насточко? Візьми глечик молока. Віднеси. Напій його. Хай роздивиться, поки питиме, як у тебе гостро випнулися груди… Стан – чарочка… Налилися твої тугі литочки. Губи як стручки червоного перцю…

Ні-ні, подумає, що набиваюся.

Чи таки піти?

Ні в кого спитати.

Стидко.

Чи таки піти?»

«Чого я нервую? Все добре. У мене завжди все мусить бути добре. Ще живій моїй бабусі Христі нашепотіла городищенська ворожка, що я зачарований перебувати під опікою Божої Матері. Два ангели-охоронці постійно сидять у мене на плечах. І не просять ні їсти, ні пити.

У дитинстві я впав з берега і топився в нашому городищенському ставку за селом. Кажуть, потопельник тричі спливає перед смертю. Після третього разу я йшов на дно. Смерть уже пестила мене. Але на поверхню води виткнулася моя рука.

Горбата баба Геля, що згрібала сіно неподалік, встигла добігти. Подала граблі, і я судомно вхопився за дерев’яний зубець. Витягла. Вилила з мене воду, оживила, земля їй пухом! Весь час думаю, що треба поставити красивого пам’ятника на її могилі в Городищах. Та все ніколи, ніколи, а таки треба… Хай після перемоги…

Було й інше. Коли після академії працював на Одещині. Водій Федьо віз мене прогнилою колгоспною «нивою» до Котовська на семінар. Падала затяжна осіння мряка. Стерті «двірники» не встигали згортати зі шкла брудну юшку з-під зустрічних машин.

І зненацька як із під землі виповзає з кювету на асфальт заболочений КРАЗ, навантажений буряками. Поперек перекриває нам дорогу.

Завайкотіли стерті гальмівні колодки нашої «ниви», але ми все одно летіли на КРАЗа. Я заплющив очі.

Все! Пожив, Павле! Не пожив!

Федьо ще встиг кидонути «ниву» праворуч, у бік кювету та бурякового поля, щоб уникнути катастрофи, а може, щоб врятувати мене. Але колеса «ниви», хапонули болотяного узбіччя і лівий, Федьків бік влетів під черево КРАЗа. Заскреготало залізо.

Свідомість покинула.

Водій грузовика ломом виламав двері сплющеної «ниви», витягнув звідти мене непритомного.

Федьові повністю знесло голову, а в мене лише струс мозку, переламана ліва рука та заюшене обличчя, з якого кров текла за комір. То була не моя, а Федькова кров.

Йому, покійному Федорові (царство небесне!), який встиг вивернути машину і тим врятував мене, теж треба поставити пам’ятничок на сільському кладовищі в селі під Котовськом… Треба…

Дружина покійного якось просила мене влаштувати Федину дочку до Одеського університету, не пам’ятаю на який факультет. А як я допоможу, коли там конкурс. Це тепер мені, Президентові, варто дати вказівку міністрові освіти – і буде вирішено. А тоді… Я не міг, хоч згадував про це не раз. І знову ж – нема, нема часу…

Після виборів дам вказівку губернаторам, щоб поставили хрести чи пам’ятники мужньому Федорові і щиросердній бабі Гелі. І одеський губернатор відвідає Федьову дочку, дізнається, чим можна допомогти їй.

Покійна мама теж казала, що мною опікується українська свята Оранта. Покрова. Згоден. Мені треба жити, щоб служити своєму простолюду, моїм прихильникам і виборцям. Нарешті мають свого Президента. Я повернув їм пам’ять. Пам’ять про них таки, про них самих. Яка це каторга, якби хто тільки знав! Нести важенний хрест обов’язку перед своїм народом. Тільки при мені про Україну заговорив світ.

Покровонько, Пречистая Діво! Ти не раз покривала своїм омофором – вишиваним рушником – Україну і люд її православний. Зроби це й сьогодні. Сотвори своє чудо для мого народу. Не дай йому помилитися! Він же в мене такий наївний, такий марновірний. Одні купують його грішми. Інші – солодкими обіцянками-цяцянками. А врешті-решт він залишається одуреним і злиденним. Скільки це може тривати? Годі!

Благаю тебе, Оранто! Допоможи цієї ночі мені і бідній твоїй (так-так – твоїй) Україні! Робила це багато разів. Вчини й сьогодні. Ти – наша оборона і наш захист. Молю тебе… Зійди до мене сьогодні. Прихилися. Он скільки твоїх, намолених за кілька століть, образів у моєму іконостасі… Зійди до мене…»

Дерев’яна стіна президентського кабінету на державній дачі завішана старовинними іконами, з яких поглядають на Президента з ікон очі багатьох українських Божих Матерів, Ісусів. А ще святі Георгій Побідоносець, Володимир, Миколай, Пантелеймон, архістратиг Михайло…

Любив, коли дивилися на нього лише при світлі каміна, тоді завше здавалося, що вони прихильні, заохочують вірити в особливу його роль та надзвичайну місію. Але сьогодні не хотів горіти камін. Світло сочилося тільки з великого телевізійного екрану, освітлюючи далеку від іконостаса стіну. Не було звичного і бажаного ефекту. Не було тієї приємної ворожби, солодкої містики, яку дарував вогонь із каміна і яку Президент любив над усе. Не було.

Він перехрестився до своєї найулюбленішої ікони. До геніальної копії, в якій використано образ Богородиці з давньої козацької ікони «Покрова Божої Матері на Запорозькій Січі».

Під час першого візиту Президента України до Туреччини Вселенський патріарх Варфоломій запросив його до своєї резиденції в Стамбулі. За розмовою про можливість помісної Церкви в