Раймонд Коурі - Останній тамплієр

що відбувалося за чотири квартали на південь, де під супровід безлічі фотоспалахів і телекамер розмірений потік лімузинів висаджував на тротуар елегантно вдягнених знаменитостей, а також смертних, скромніших на вигляд. Усе це відбувалося біля Музею мистецтв Метрополітен.

Це була одна з тих грандіозних подій, організувати яку було під силу лише такому місту як Нью-Йорк, тим паче, що винуватцем урочистостей був Музей мистецтв. Освітлена безліччю яскравих вогнів, з промінням прожекторів, що пронизували чорне квітневе небо, розпластана споруда музею нагадувала маяк в серці міста, який притягував до себе загальну увагу. Цей маяк вабив гостей крізь строгі колони, що служили опорою неокласичному фасаду, над яким піднеслася вивіска з написом: «СКАРБИ ВАТИКАНУ».

Ходили чутки про відкладення цього заходу і навіть взагалі — про скасування його. Як завжди буває у таких випадках, здобуті напередодні агентурні дані спонукали уряд привести служби з боротьби з тероризмом до щонайвищої готовності. По всій країні влади штатів і міст запровадили підвищені заходи безпеки. У самому Нью-Йорку війська Національної гвардії патрулювали метро і мости; водночас у зміні по 12 годин чергувала поліція.

Щодо виставки, то її тематика робила її зоною підвищеного ризику. Поза це численні побажання громадськості і чиясь сильна воля взяли гору, і рада музею проголосувала за те, щоби всі заходи проходили за вже наміченим планом. Будь-що — шоу відбудеться, і це стане ще одним підтвердженням незламного духу міста.

Молода жінка з чудовим волоссям і бездоганно білою емаллю зубів стояла спиною до музею, втретє позуючи перед телекамерою, щоб якнайкраще почати вступну частину репортажу. Перші дві спроби не вийшли через те, що спочатку вона була занадто напружена, потім — занадто розкута. З того, як дівчина-репортер дивилася в об'єктив, можна було судити, що цього разу вона налаштувалася всерйоз.

— Я не можу пригадати, коли наше місто востаннє зустрічало так багато іменитих гостей. Я певна, що нічого подібного не траплялося від часу демонстрації експонатів індіанців Майя кілька років тому, — оголосила вона, в той час як круглопикий чоловік середніх років виходив з лімузина разом із високою худорлявою жінкою, одягненою в блакитну вечірню сукню, яка аж занадто обтисла її фігуру і явно не відповідала її віку.

— А ось і наш мер зі своєю чарівною дружиною, — експансивно прокоментувала жінка-репортер, — наша ріднесенька королівська сімейка, що по-світськи затрималася з прибуттям — це зараз так модно. — Додавши своїй зовнішності значущого вигляду, вона серйозно вела далі: — Багато експонатів, представлених сьогодні, ніде і ніколи не виставлявся для публіки. Вони були сховані у підвалах Ватикану впродовж століть і...

Цієї миті свист і вигуки, якими несподівано вибухнули глядачі, відвернули її увагу.

Стишивши голос, вона відвернулася від камери і перевела погляд на збуджений натовп.

І раптом вона побачила вершників.

Коні були пречудові: велично сірі в темно-брунатне яблуко, з чорними хвостами і хвилястими довгими гривами. Але насправді цікавість натовпу викликали саме вершники. Вони рухалися в один ряд і були вдягнені в однаковий середньовічний обладунок. На них були шоломи із забралом, кольчуги, металеві наплічники на шкіряних куртках і стьобані штани. Складалося враження, що їм вдалося подолати просторово-часовий бар'єр. Ще враження посилювали довгі, вкладені в піхви мечі, що звисали з поясів. Найбільше вражали накинуті поверх обладунку довгі білі мантії, на яких було зображення криваво-червоного хреста з розширеними кінцями.

Коні рухалися легкою риссю.

Натовп був у дикому захваті. Рицарі наближалися поволі, спрямувавши погляд уперед, наче не помічаючи того, що відбувається навколо них.

— Ви тільки-но подивіться, що у нас тут відбувається! Схоже, що муніципалітет і Ватикан зняли сьогодні увечері всі обмеження. Яка пишність! — з ентузіазмом коментувала репортер, настроюючись вести репортаж за стандартною в шоу-бізнесі схемою. — Лишень погляньте, що відбувається з натовпом!

Коні дісталися до місця, де тротуар відділяв їх від музею. І тут сталося дещо дивне: рицарі не зупинилися, а поволі повернулися обличчям до музею. Потім, не уповільнюючи крок, вершники стиха пришпорили коней, і ті піднялися на тротуар. Продовжуючи поволі рухатися, чотири рицарі проїхали верхи по мощеному майданчику.

Пліч-о-пліч вони стали підійматися каскадом сходинок, прямуючи, поза всяким сумнівом, до музейного входу.

2

— Мамо, я хочу в туалет! — благально мовила Кім.

Тес Чайкіна поглянула на свою дочку з неприхованим роздратуванням. Тес, її матір Ейлін та Кім щойно зайшли до музею, і Тес сподівалася хутенько оглянути неймовірну безліч експонатів ще до початку вступних промов, теревенів та решти неминучих формальностей. Але тепер доведеться все це відкласти. Кім поводилася, як будь-яка дев'ятирічна дівчинка у подібних випадках: трималася до останнього, доки не настане найнедоречніший момент попроситися до туалету.

— Тільки дивися мені, Кім!

У великому залі було повно людей. Штовхатися серед них тільки для того, щоб провести дочку в туалет, видавалося перспективою не з приємних.

Мати Тес, навіть не намагаючись приховати свого задоволення від цієї сцени, не забарилася втрутитися:

— Я відведу її, а ти займайся своєю справою. — Із розуміючою усмішкою додала: — Так кортить подивитися, як ти їй потім це пригадаєш!

Тес скорчила їй міну, потім поглянула на свою дочку і докірливо похитала головою. Маленька дівчинка з іскристими зеленкуватими оченятами завжди вхитрялася викрутитися з будь-якої ситуації завдяки своїй дитячій чарівності.

— Зустрічаємося у великому залі. — Вона строго погрозила Кім пальцем. — І не відходь від бабусі. Не дай Боже іще загубити тебе в цій