Оксана Каліна - Про життя

скільки дозволяли залиті алкоголем очі, вдивлявся туди, куди показував Ярик.

Жіночка і правда була нічого: висока, не худенька, але струнка, з довгим кучерявим рудим волоссям.

— Ага! — присвиснув Роман, — феміна шо треба. Йпрст, — раптом захвилювався він, — так це ж наша Леська!

Роман був директором невеликої фірми, а Леся — новим співробітником. Працювала вона зараз радше на «общєствєнних началах», чекаючи, доки у Романа настануть кращі часи. Вони були давно знайомі, не раз одне одного виручали — чому б не допомогти? Тим більше, Роман був дуже хорошою людиною, от тільки горілка перетворювала його на когось, діаметрально протилежного тому, ким він був насправді. А випивав Роман останнім часом частенько.

— Точно — Леська! — Роман примружив очі, щоб краще розгледіти жінку. Вона зупинилась, привіталась з якимось чоловіком, весело засміялась у відповідь на його жарт чи комплімент.

— Ти диви, як вирядилась — декольте на дванадцять персон. Ще й либиться, як… не знаю хто — прошипів Роман, — це ж кому, цікаво, вона, окрім мене, свій п'ятий розмір показувати зібралась? Ах ти, лярвочка!

— Можна подумати, вона тобі щось колись показувала! — пирхнув Ярик, — обламайся, начальник!

Роман зло на нього зиркнув, раптом підхопився і побіг до Лесі, схопив за руку, притягнув у те місце, закрите від людських очей розлогою вербою, де вони з Яриком пили.

— От скажи мені, Лесько, — причепився він до жінки, — ти на хрєна пофарбувалась в рудий колір? Знаєш, хто фарбується в руде? — він притулився до Лесі і у вухо прошепотів, — бл…ді, ось хто. Ти шо, Лесько, б…дь?

Жінка здивовано поглянула на Романа. Раніш він не дозволяв собі таких випадів. Чи може вона ще ніколи не бачила його таким п'янючим?

Вона мовчки дивилась на Романа, не знаючи, що сказати.

— І не дивись на мене так! — раптом заволав він, — ти, відьмачка! І очі у тебе відьомські, зроду віку ні в кого таких не бачив! І все одно ти — б…дь. От скажи мені, як на духу: скільки в тебе коханців?

— Нікого в мене нема, — чітко вимовляючи кожне слово, сказала Леся.

— Брешеш! Щоб у такої баби як ти, не було коханця? Брешеш! От зізнайся — і дитина в тебе не від чоловіка? Він проти тебе ніхто, розумієш? Нагуляла десь, а потім бідного Толіка знайшла і на тобі, тату, синочка чужого в подарунок.

— Ти п'яний придурок, — прошипіла Леся, — дитина у мене від чоловіка і я не шляюсь, на відміну від декого, ні з ким ночами. Відпусти!

Але Роман і не думав її відпускати.

— А сюди чого тиняєшся, га? Що ти все пижишся, шукаєш когось? Зиркаєш отими своїми відьомськими очиськами на всі боки? Нового коханця шукаєш? Чоловіку кажеш, що до подружок, а сама у пошуки і мандри? Так? А я тебе прикриваю. Аякже, дядя Рома добрий!

— Сюди я їжджу, щоб допомогти тобі, придурку. Бачу, що тобі непереливки. Життя он як прикрутило — горілку хлищеш, мов сліпа коняка воду. Забув, якою командою ми були? Ідіот! Забув, що мало не золоті гори мені наобіцяв, коли справи на лад підуть? За те, що я тобі, по дружбі, стільки допомагала, я ж тепер ще й б…дь? Красно дякую! — Леся церемонно вклонилася, нарешті змогла вирвати долоню з чіпких Романових рук і пішла геть.

Пройшовши декілька кроків вона раптом озирнулась і сказала:

— Та яке твоє собаче діло до того, чого я очима зиркаю? Мої очі — що хочу, те й роблю!

— А може у мене до тебе симпатія, дурепа ти така! — заволав Роман, — А ти на мене нуль на масу! І все одно ти б…дь руда, а не перефарбуєшся — розлюблю на фіг. А Мишку передай, що він бездарний працівник, і ти теж — бездарна. Та що ви без мене варті! Еге ж? — повернувся він до Ярика.

— По любому! — підтвердив той і додав, — наливай! О, глянь, он Вітька чеше! По моєму, він на нас не так глянув. Чи мені здалося?

— Точно! Не так глянув! Пішли розберемося!

Повторення пройденого

Юлька думала, що вона розумніша і хитріша від усіх і зможе обманути долю. Колись давно, ще в юності, вона поклялась: ніколи не проживе життя так, як її мама. Ніколи! Мати, поховавши свого першого чоловіка, Юлиного батька, через три роки вийшла заміж вдруге. Вітчим пив. Напившись, ставав настільки буйним і непередбачуваним, що мати виставляла Юльку і Юрка — сина, на вулицю чи відправляла ночувати до сусідів, коли вітчим п'яний вітчим переступав поріг хати. Юлька не могла зрозуміти: чому мама його не вижене? Хіба те, як вони жили, можна було назвати нормальним сімейним життям?

Десь через рік після того, як в них оселився вітчим, у Юльки, наче в старої баби, почали тремтіти руки. У школі вона навіть соромилася тримати ручку в руках, бо та «танцювала» по зошиту, мов навіжена. Брат прокидався ночами від жахіть.

— Мамо, давай його виженемо! — не раз просила Юлька матір, — навіщо він тобі здався.

— Підростеш — зрозумієш, — відповідала мама і вітчим залишався.

Пізніше мама вмовила його пройти курс лікування і життя трохи налагодилось — тверезим, вітчим все ж був схожим на нормальну людину. Але завів собі двох коханок. Про це знали всі, навіть мама. Вона не раз (без стида і сорому, наплювавши на власну жіночу гідність, як вважала Юлька) забирала його з чужих хат. Юлька знову просила матір виставити вітчима з дому, але та не згоджувалась. Чому? Чому? Юлька не могла цього зрозуміти.

Ось так вони прожили років, мабуть з десять. А потім вітчим сам зійшов з хати, до великої радості Юльки.

З часом Юлька зрозуміла: мама не вигонила вітчима тому, що любила його, отакого п'яницю і кобеля. Любов зла… Але вона залишилась навіки переляканою і вирішила: у її житті не буде ніяких п'яниць, ніяких «злих» і «незлих»