Ено Рауд - Муфтик, Півчеревичок і Мохобородько. Книга друга

перебільшує, то — Мохобородько. Чи це, по-твоєму, не перебільшення, коли до кишені беруть зміюку? Це, по-твоєму, цілком природно?

Муфтик не вважав перебування змії в кишені таким уже природним, проте йому не подобалося позаочі говорити так про свого товариша. Ось чому він коротко буркнув:

— Мохобородько — наш друг.

— Саме так! — спаленів Півчеревичок. — У тому й біда, що ми надибали такого друга. Уяви лишень — друг, а пригріває змію.

Муфтик похнюпився. Він не знав, що відповісти Півчеревичкові. І взагалі він більше не хотів говорити про Мохобородька позаочі — в нього, ясна річ, можуть бути свої дивацтва, але в цілому, хоч як не глянь, він приємний супутник і чудовий товариш.

Щоб припинити цю розмову, Муфтик удав, ніби так хоче спати, що аж повіки злипаються.

— Від цього Мохобородькового заспокійливого чаю хилить на сон, — сказав він, потягуючись і солодко позіхаючи. — Може, подрімаємо?

Півчеревичок одразу ж пристав на це.

кивнув він. — Хто відає, коли нам знову пощастить склепити повіки. Принаймні я не уявляю, як міг би заснути на галяві, де зміюка…

І коли Муфтик нічого не відповів на це, додав, лукаво посміхаючись:

— Чи тобі байдуже, коли раптом змій уночі заповзе до тебе в муфту?

— Ось годі про це, — сказав Муфтик, і голос у нього зрадливо затремтів. — Припини, будь ласка, цю зміїну розмову.

Він ліг на спину і заплющив очі.

— Ну, хай буде так, хай буде, — пробурмотів Півчеревичок і теж ліг горілиць. — Спробуємо заснути. І дай боже, щоб уві сні не побачити отого гидкого змія!

Хтозна, чи Муфтик і Півчеревичок просто втомилися, чи нарешті подіяв заспокійливий чай, але невдовзі двоє друзів поринули у глибокий сон. Навколо сюрчали цвіркуни, не вгавали всілякі інші комахи. Із лісу долинали пташині співи. У селі валували собаки, напевне, Мохобородько зі своїм молочним бідончиком дістався туди.

А втім, Муфтик і Півчеревичок не чули нічого, лише дружно похропували. Вони не чули, як, пронизливо скрекочучи, із лісу вилетіла сорока.

Вона всілася неподалік на ліщині й зацікавлено розглядала дивних чоловічків. Тоді скрекотнула ще раз, уже стиха. Мандрівнички навіть не ворухнулися. Застигла на гілці й білобока. Вона некліпно дивилася на маленьких друзів, жадібно втупилася в золоті медалі, що сяяли в них на грудях.

РУДОЛЬФ ЛАСУЄ ВЕРШКАМИ

Мохобородько дійшов до села, і на нього звідусюди забрехали собаки. Деякі з них мало не вискакували з-під воріт, загрозливо гарчали і шкірили зуби. На щастя, Мохобородько дуже добре був обізнаний із життям сільських собак. Він знав, що найрозумніше — це не звертати на гавкунів уваги: якщо не помічаєш собаки, він скоро замовкне. Отож Мохобородько почимчикував далі, і бровою не повівши на собак. Щоб спокійно почуватися і не думати про гавкунів, він стиха мугикав собі під носа: «Хочу кренделя іменинного, хочу кренделя іменинного…»

Мохобородькова врівноваженість незабаром вплинула на собак. Вони явно завагалися у своїй хоробрості, втратили віру в себе й знітилися. Гавкіт ставав дедалі несміливіший і поступово змовк зовсім. І врешті собаки удали, нібито Мохобородько просто якесь малозначне природне явище і ніскілечки їх не цікавить.

Зовсім по-іншому повелася молоденька господиня, на подвір’я якої невдовзі завітав Мохобородько, щоб попрохати молока для Рудольфа. Господарочка ніколи в житті ще не бачила такого чоловічка-мізинчика і тепер розглядала гостя з неввічливим подивом.

Незважаючи на це, Мохобородько шанобливо вклонився і підняв капелюха.

— Доброго дня і гарного надою, — ґречно мовив він.

На кругловидому рум’яному обличчі господині з’явилася недоречна широка усмішка.

— Диви, ти вмієш і розмовляти!

— Я й справді маю цей скромний хист, — ввічливо од-повів Мохобородько. — Та, на жаль, я вмію тільки розмовляти. Аби я міг писати вірші, як, наприклад, мій товариш Муфтик, то залюбки присвятив би вам одного невеличкого.

Почувши останні слова, молода господиня вмить змінила своє ставлення до Мохобородька.

— Та годі-бо! — ніжно вигукнула вона. — Написав би мені вірша, еге? І хоч тобі це не під силу, все одно ти перший, кому таке спало на думку, — досі зі мною ніхто не говорив про вірші. Чим я можу тобі допомогти?

Мохобородько показав на порожній бідончик.

— Мені б для хворого трохи молока…

Молода господиня урвала його: — Для хворого? Свіжого молока? О ні, ні! Я дам тобі не молока, а вершків! Адже хворий повинен зміцніти! Як ти гадаєш?

Не чекаючи відповіді, вона вихопила з Мохобородькових рук бідончик і побігла до хати. На порозі спинилася і озирнулась:

— Цей хворий — твій родич?

— Не зовсім, — сказав Мохобородько. — Він більше друг, ніж родич.

Господиня згідливо кивнула й зникла в кімнаті. За мить вона з’явилася з бідончиком, повним вершків, — ступала дуже обережно, щоб не розхлюпати.

Підійшовши до Мохобородька, вона стурбовано запитала:

— Твій друг тяжко хворий?

— Не так щоб, — буркнув Мохобородько.

— Тоді годуй його добре, — сказала молоденька господиня, ставлячи бідончик біля Мохобородькових ніг. — Вершки корисні при будь-якій хворобі.

Мохобородько кивнув.

— А яка хвороба у твого друга? — допитувалася жінка.

— На нього наступили, — сказав Мохобородько.

Господиня отетеріла.

— Наступили? Як це — наступили?

— Дуже просто, — пояснив Мохобородько. — І майже посередині. А це дуже серйозно.

— Авжеж, — прошепотіла господиня.

Вона була настільки вражена, що довго не могла отямитися.

— Чи ба, — сказала вона згодом. — Чого тільки в наш час не буває. На тебе просто наступають. І майже посередині. Ну й дива! Вітай свого друга, і хай скоріше одужує. Як його ім’я?

— Рудольф.

— Ага, Рудольф…

Хтозна, чи Рудольф уже звик до свого імені, чи йому стало душно, бо він висунув голову з Мохобородькової кишені.

Очі в молодички вмить округлилися.

— Ад-же в тте-бе… гаддю-ка… в кишені, — затинаючись, проказала вона. — Ой лишенько!

— Так, гадюка, — знітився Мохобородько і байдуже глянув на Рудольфа, — так-так, звичайнісінький змій.

І тут Рудольф, мабуть, почув запах свіжих вершків. За мить він уже мало не наполовину визирав із кишені й повів на всі боки довгастою головою. Ще мить, і він сповз на моріжок.

— Ти ба, — молода господиня схрестила руки на грудях. — Оце дивина!

Рудольф був уже коло бідончика. Ще невеличке напруження — і голова змія гулькнула у вершки.

— А він, часом, не отруїть вершків, — забідкалася господиня. — Адже у змій є отруйний зуб.

Та Мохобородько махнув рукою:

— Байдуже.

Коли Рудольф удосталь напився, Мохобородько знову поклав його в кишеню й