Жан-Жак Руссо - Сповідь

старий базіка, змучений клопотами і стражданнями, іноді ловлю себе на тому, що плачу, як дитя, наспівуючи ці пісеньки розбитим і тремтячим голосом? Особливо ясно згадався мені мотив однієї з пісень, але, попри всі зусилля згадати її слова, друга половина їх вислизає з моєї пам’яті, хоча мені невиразно пам’ятаються якісь рими. Ось її початок і те, що я пам’ятаю з подальшого:

Tircis, je n’ose

Écouter ton chalumeau

Sous l’ormeau;

Car on en cause

Déjà dans notre hameau.

…

… un berger

… s’engager

… sans danger

Et toujours l’épine est sous la rose.[12]

Я намагаюся збагнути, в чому полягає зворушлива чарівність, яку має для мого серця ця пісенька: це примха, якої я не розумію; але я геть не в змозі доспівати її до кінця без того, щоб сльози не зупинили мене. Я сто разів збирався написати до Парижа, аби мені знайшли решту слів, якщо хтось іще пам’ятає їх. Але я майже певен, що втіха, яку мені дає спогад про цю пісеньку, зменшиться, коли я отримаю доказ того, що не лише моя бідолашна тітонька Сюзон, а й інші співали її.

Такі були перші вподобання початку мого життя: так почало формуватися чи виявлятися в мені моє серце, горде і ніжне водночас, і моя вдача, жіночна, але непогамовна, – вдача, що вічно коливається між слабкістю й мужністю, між знемогою й доблестю, аж до кінця змушувала мене заходити у протиріччя із самим собою і спричинилася до того, що і стриманість, і насолода, і задоволення, і розсудливість однаково вислизали від мене.

Процес мого виховання був перерваний нещастям, наслідки якого вплинули на все моє життя. Мій батько посварився з паном Ґотьє, французьким капітаном, який мав родичів у Раді. У цього Ґотьє, людини нахабної і підлої, кров заюшила з носа, і, щоб помститися батькові, він звинуватив його в тому, що той оголив шпагу в місті. Батькові загрожувала в’язниця, і він вимагав, щоб туди ж, згідно із законом, спровадили і його обвинувача. Він не зумів цього добитися і визнав за краще покинути Женеву й назавжди розлучитися з батьківщиною, ніж поступитися в тому, що зачіпало його честь і свободу.

Я залишився на піклуванні дядька Бернара, що служив у той час на женевських укріпленнях. Його старша дочка померла, але в нього залишався син мого віку. Нас обох віддали у Боссе,[13] у пансіон до пастора Ламберсьє, щоб навчити латини та інших дурничок, що звуться освітою.

Два роки сільського життя трохи пом’якшили мою римську твердість і повернули мене в дитинство. У Женеві, де мене не силували, я був посидючий і любив читання, що було майже єдиною моєю розвагою. Навчання в Боссе змусило мене полюбити ігри, що стали відпочинком від занять. Я не втомлювався тішитися новим для мене сільським життям і так полюбив його, що ця любов ніколи в мені не згасала. Спогад про щасливі дні, що я провів у селі, змусив мене в будь-якому віці жалкувати за сільським життям, аж поки, врешті, я знову повернувся туди. Пастор Ламберсьє, людина вельми розумна, не нехтував нашою освітою, але й не надто нас перевантажував. Доказом того, що він добре вів справу, є та обставина, що, незважаючи на свою відразу до будь-якого примусу, я ніколи не згадував з огидою годин навчань, і хоча навчився небагато чого, але без зусиль, і згодом нічого не забув.

Простота такого сільського життя стала для мене неоціненним благом, відкривши моє серце дружбі. Досі я знав хоча й піднесені, але лише уявні почуття. Звичка до спільного мирного життя сприяла нашому ніжному зближенню з кузеном Бернаром. Дуже скоро я полюбив його більше, ніж власного брата, і ця прихильність ніколи не зникала. Це був високий, худий і тендітний хлопець, покірливий духом і слабкий тілом, що не надто зловживав перевагою, яка надавалася йому в домі як синові мого опікуна. У нас були однакові заняття, розваги і смаки: ми були самі, однакового віку, і кожен з нас потребував товариша; для нас розлучитися було те ж саме, що знищити себе. Хоча нам і не доводилося часто доводити одне одному нашу взаємну прихильність, вона була надзвичайною, і ми не лише не могли й миті прожити порізно, але й не уявляли, що таке може трапитися. У нас обох була вдача, що легко поступалася ласці; ми обидва були люб’язні, коли нас не змушували до цього, і доходили порозуміння в усьому. Якщо, з вини наших вихователів, на їх очах він первував наді мною, то наодинці з ним верховодив я, і це відновлювало рівновагу. Під час занять я підказував йому, якщо він затинався. Коли мій урок був готовий, я допомагав йому справитися з його завданням, а в наших забавах моя активніша вдача завжди керувала ним. Одне слово, наші характери так добре сходилися, що ми міцно дружили і понад п’ять років були майже нерозлучні, як у Боссе, так і в Женеві. Сказати правду, ми частенько билися, але розбороняти нас не доводилося, бо наші сварки тривали не більше чверті години, і ми ніколи не жалілися один на одного. Можливо, ці подробиці здадуться не вартими уваги, але вони змальовують приклад стосунків, може, єдиний з того часу, як існують діти.

Життя в Боссе так підходило мені, що все це мало лише протривати довше, щоб цілком зміцнити мою вдачу. Основу його становили ніжні, любовні, мирні почуття. Гадаю, жодна людська істота не була з природи так мало марнославна, як я. Я піддавався високим душевним пориванням, але незабаром повертався до солодкої млості. Найбільше я жадав загальної любові. Я був покірливий, мій кузен був покірливий, покірливі були й самі наші вихователі. Протягом аж двох років мені не довелося стати ані свідком, ані жертвою злих почуттів. Над усе мені подобалося бачити всіх задоволеними мною. Ніколи не забуду, як у церкві, відповідаючи катехізис, я найбільше засмучувався від того, що мої запинки викликали тінь тривоги і досади на обличчі мадемуазель Ламберсьє. Це завдавало мені більше горя, ніж страх зганьбити себе при всіх, що страшенно лякало мене, бо, будучи малочутливим до похвал, я завжди був чутливий до сорому; і можу сказати, що очікування догани від мадемуазель Ламберсьє хвилювало мене менше, ніж страх прикро вразити її.

Тим часом і вона, і пастор бували іноді суворі. Та оскільки їхня суворість, майже завжди заслужена, ніколи не супроводжувалася гнівом, я засмучувався, але не обурювався.