Поліна Ташань - Хранителька темряви, Поліна Ташань

1

Частина перша
ДРУГА КРОВ

Дорога з Академії до будинку Барбари Палмер у Вайндвілі зайняла одинадцять довгих, мовчазних годин. Коли Люсі нарешті вийшла з карети й ступила на землю, її занімілі ноги миттєво обдало болючими мурашками. Здавалося б, просто сидіти на місці й дивитися в вікно не важко, однак вона все одно відчувала страшну втому. Розім’явши шию та лікті, Люсі, поки кучер діставав валізи, повільно попрямувала кам’яною стежкою між засніжених дерев до великих вхідних дверей.

Будинок бабусі був доволі гарний, хоча за слідами лишайника на темно-червоній цеглі можна помітити, що за ним не сильно доглядали. Мав він два поверхи — типово для цього заможного району. З димаря над черепицею піднімався сизий димок і швидко розчинявся у вечірньому, зимовому небі. Сьогодні там, між хмарами, не виднілося ні єдиної зірочки. Зовнішньо непримітний будинок прикрашав невеликий вишневий сад. Люсі полюбляла влітку посидіти тут з книжкою на лавці. Можливо, бо так спокійніше, ніж в тісній кімнаті в оточенні власних думок. Відігнавши старі спогади, вона зазирнула в надмірно велике вікно кухні, де зараз сяяло помаранчеве світло від лампи. Видно, слуги вже накривали на стіл.

Не чекаючи на інших, Люсі зайшла всередину й одразу піднялася сходами до своєї кімнати. Коли вона круговим помахом руки активувала люстру, стало зрозуміло, що всередині після її від’їзду нічого не змінилося. Окрім широкого ліжка, тут розміщувався робочий стіл, невелика шафа з одягом і переповнені книжкові полиці. Сумна, класична спальня. Про затишок нагадувала тільки одна чорно-біла фотографія на столі. На ній зображена її щаслива, молода мати, одягнена в прості домашні штани й сорочку. Вона стояла на фоні великого, розкішного маєтку, що був їй домом, і, зігнувши спину, підтримувала за руки маленьку Люсі, котра відчайдушно намагалася встояти на коротеньких, товстих ніжках. Це було так давно, що вона вже нічого й не пам’ятала.

Відвівши погляд від фотографії, Люсі зітхнула й зрушила від дверей. Скрипуча підлога підкреслювала кожен її крок. Підійшовши до ліжка, вона впала на нього спиною та від втоми розкинула руки. Їй навіть не хотілося переодягатись. Коли вона заплющила очі, довкола запанувала тиша. Ну, майже. Вуха ловили звичні химерні хвилі, які з’являлися і за мить знову зникали, далекі кроки знизу, власне дихання, шум тарілок і хриплий голос бабусі, яка вже за щось сварила покоївку. Потім з’явився гучніший звук удару валізи об підлогу й м’який голос служниці. 

— Пардон, панно Люсі, валізу принесено. Леді Палмер запрошує вас приєднатися до вечері. Ви спуститесь?

— Ні, дякую, — відповіла вона, піднявши з ковдри саму голову. — Перекажіть їй, будь ласка, що я не голодна.

— Ви впевнені? Це все ж таки день у дорозі.

Цілий день зі старою. Довше вона не витримає.

— Так. Я справді не хочу їсти, краще раніше ляжу. Нехай вона не хвилюється.

— Добре, я перекажу, — відповіла покоївка й зачинила двері.

— Мерсі, — гукнула Люсі вслід і, заплющивши очі, знову кинула голову на ліжко.

Знову тихо. Люсі розплющила очі й почала тупо дивитися в стелю. Повернулося відчуття самотності, а з ним нудьга та брак інтересу до будь-чого в цьому клятому герцогстві. Що тут взагалі можна робити?

У Вайндвілі проживали два типи людей: ті, котрі бажають когось обікрасти, і ті, кого обікрадуть. Бабуся Люсі — однозначно перший варіант. Ця жінка більшу частину життя прожила в герцогстві Бранадар. Там вона народилася, виросла, вийшла заміж, виховала сина й поховала чоловіка. За кілька днів до Великого поділу Барбара продала там усе своє майно та переїхала до Вайндвіля. Тут вона вклала практично всі гроші в тютюн і не прогадала. Чим складніше життя в населення, тим швидше розпродаються сигарети. Після переїзду сина й смерті невістки, заможна бабуся забрала п’ятирічну онуку до себе, і з тих пір Люсі вже забула, як воно, бути нормальною.

Не минуло й п’яти хвилин, коли спокійну тишу порушив знайомий голос.

— Що, вирішила влаштувати голодування на знак протесту Барбарі? А дарма! Звідти пахне смачною запеченою курочкою.

Коли Люсі побачила посеред кімнати темний силует дівчини з чорним, розпатланим волоссям, що ледь діставало до плечей, вона розпачливо простогнала, накривши обличчя руками.

— Тебе тут немає.

— О, справді?

Вона по-панськи вмостилася на стілець біля робочого столу та склала руки з загрозливим виглядом. Бліда шкіра, темні очі, синюваті губи — це не сильно підходило до її спортивної фігури, яку вона приховувала під широкою кофтою з каптуром. Її злегка нагнуту набік шию обводила лінія старих синців — слід від петлі, який ніколи не зникав. А цей пихатий, усміхнений вираз обличчя! Одразу було видно, наскільки високої вона про себе думки.

Люсі не хотіла підтримувати цю розмову, але все ж її цікавила одна річ.

— Чому ти така молода? — запитала вона, пробігаючи очима по її обличчю, ніби згадуючи цю зовнішність.

На вигляд, Елізабет було близько п’ятнадцяти.

— У цьому винна твоя терапія. Ми були однолітками, але я перестала рости, коли ти відвернулася від мене через того клятого Доктора Деспіна.

— То психіатрія допомагала?

Елізабет посміхнулася й театрально розвела перед собою руками, кажучи:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍