Мара Найт - Рухаючись по лезу. Книга 2, Мара Найт

Вночі Чикаго виглядав особливо чарівно — вулиці були залиті м’яким світлом ліхтарів, а величезні будівлі, що обступали місто, відбивали світло місяця та вогні з вікон. Вітрини магазинів вигравали кольорами, а запах свіжого снігу в повітрі доповнював атмосферу. Машини рухались по мокрих вулицях, залишаючи після себе сліди, а небо було чисте, лише з кількома зорями, які пробивалися через хмари. Чикаго, хоча й був великим, відчувався теплим і привітним.

Машина зупинилася біля двоповерхового будинку, де стояла ще одна машина, темного кольору, яка належала містерові Джонсону. Поруч стояв його мотоцикл — новенький, з блискучими металевими частинами, схоже, що його тільки що привезли.

Містер Джонсон припаркував машину, вийшов з-за керма і віддав ключі містерові Картнеру, який сів за кермо, поки Роуз залишалась в машині, оглядаючи цей новий етап свого життя. Джонсон злегка посміхнувся, немов радіючи, що все йде за планом.

Вони зайшли в будинок разом, і Роуз відразу відчула тепло, яке панувало всередині. Будинок був просторий, двоповерховий, з високими стелями та великими вікнами, через які проникало м’яке світло. Кожна деталь говорила про комфорт. Кухня, яку вони побачили першою, була справжнім витвором мистецтва. Величезні шафи з темного дерева, простора плита і стильні меблі — усе було розташовано так, щоб створити затишну атмосферу, де легко проводити час разом.

З вікна кухні відкривався чудовий вигляд на нічне місто, і Роуз могла помітити, як вогні Чикаго починали танути в темряві. Стіл був готовий до обіду, на ньому стояла чайна чашка та невелика пляшка вина, все виглядало так, ніби тут усе було продумано до дрібниць, щоб почати новий розділ життя.

— Це твій новий дім, — мовив містер Картнер, відкриваючи двері і даючи Роуз можливість оглянути приміщення.

Вона глибоко вдихнула, відчуваючи запах свіжості та затишку. Все виглядало так, ніби вони щойно потрапили в інший світ — світ, в якому можна почати все спочатку.

Роуз, не стримуючи себе, побігла на другий поверх, де одразу потрапила в просторий коридор. Тут було чотири кімнати, кожна з власним характером і стилем. Роуз не могла дочекатися, щоб знайти ту, яка відразу западе їй у серце.

Вона швидко зайшла в першу кімнату, і одразу зрозуміла — це її місце. Кімната була виконана в темно-зелених тонах, що створювало спокійну і затишну атмосферу. Стіни були пофарбовані в насичений зелений колір, який чудово контрастував із білими меблями. Вікно дозволяло потрапляти достатньо світла, створюючи відчуття простору і свободи.

У кімнаті стояла витончена поличка, на яку Роуз вже подумки розставила б свої книги — її улюблені детективи та класичні твори. Вона навіть уявила, як вранці сидить у кріслі з чашкою чаю в руках і читає одну зі своїх нових книг.

У кутку стояла зручне ліжко з м'якими подушками, біля яких були симпатичні нічні лампи, що додавали кімнаті ще більше затишку. Роуз звернула увагу на ванну кімнату, яка була частиною її особистого простору. Вона була стильна і простора, з чудовими плитками темного кольору і елегантною ванною, в якій можна було б розслабитись після важкого дня. Кімната виглядала так, ніби створена для того, щоб її власник міг відпочивати тут в тиші, наодинці з собою.

Роуз не могла стримати усмішку — це було ідеальне місце для початку нового етапу її життя. Тут вона почувалася спокійно, впевнено, немов це було місце, яке вона шукала. Вона вже уявляла себе тут, в цьому чудовому просторі, де кожен куточок приносив радість і спокій.

Вийшовши з кімнати, Роуз швидко побігла до кінця коридору, де помітила ще одну кімнату. Містер Картнер і Джонсон теж піднялися за нею, але Роуз не чекала, вона вже була захоплена. Кімната виглядала так, ніби її було створено для творчих людей, і саме тут Роуз відчула, що це ще одне місце, яке може стати її новим "домом" у цьому будинку.

Вона зайшла і побачила щось, що не могла передбачити — в кутку стояло старовинне піаніно, а поруч була гітара. Це було абсолютно несподівано. У серці Роуз одразу виникли спогади — колись, у 15 років, вона відвідувала уроки гри на піаніно та гітари. Її батьки тоді дуже намагалися виховати любов до музики, і хоч вона не стала професіоналом, музика завжди була для неї важливою частиною життя.

Це співпадіння було дивовижним — як так вийшло, що в новому будинку, де Роуз намагається почати все заново, є те, що нагадує їй про ті часи, коли все було простіше, і вона ще могла мріяти про великі досягнення.

Роуз не змогла встояти і підійшла до піаніно. Її пальці невидимо потягнулись до клавіш, і вона почала грати — спершу це було легко, просто пробіжка пальцями по клавішах, але з кожною нотою вона занурювалась у мелодію, наче час і простір втрачали своє значення. Музика стала її способом вивільнити всі емоції, що накопичувались у серці, а звуки піаніно, що лунали в кімнаті, наповнювали повітря теплом і спокоєм.

Містер Картнер і Джонсон стояли поруч, спостерігаючи за нею. Джонсон нахилився до Картнера, посміхаючись, і тихо промовив:

— Вона справді талановита.

— Це було очікувано, — відповів Картнер, відкидаючи погляд на Роуз, яка повністю поринула в музику, ніби це була її єдина можливість віднайти спокій в цьому новому, але ще незнайомому світі.

Роуз продовжувала грати, розчиняючись у кожній ноті, немов знаходячи у музиці підтримку і можливість втекти від усіх тривог, які ховалися за її плечима.

Роуз продовжувала грати, її пальці плавно ковзали по клавішах, витягуючи з піаніно мелодії, які змушували її забути про все, що було за вікном цієї нової реальності. Вона відчувала, як музика очищує її думки, звільняючи від переживань і даючи нову надію на те, що все, що колись було важким, тепер стане легшим.

Чоловіки стояли осторонь і обмінювались кількома словами пошепки, не бажаючи її турбувати. Джонсон, тихо сказав:

— Вона майже так само добре грає, як ти стріляєш, Картнер.

— Може, й краще, — відповів Картнер, посміхаючись, але з легким сумом у погляді. — Вона справжній талант. І, здається, це те, що їй зараз потрібно.

Джонсон кивнув, помітивши, як Роуз поринула в музику, і він розумів, що, можливо, це справді єдиний спосіб для неї знайти баланс у новому житті.

Як тільки останні акорди затихли, Роуз піднялась, витираючи руки об штани. Її погляд затримався на чоловіках, і вона усміхнулась, хоч і не могла приховати легкого суму в очах.

— Це було дуже красиво, — сказав Джонсон, підійшовши до неї.

— Дякую, — відповіла Роуз, трохи зніяковівши. — Музика завжди була моїм способом відключитися.

Вона зробила паузу і, піднявши голову, вирішила вийти з кімнати. Роуз крокувала до сходів, минаючи обох чоловіків, і відчула, що хоче зробити паузу, щоб знову взяти контроль над своїми думками.

Тихо, без зайвих слів, вона попрямувала до кухні, де хотіла заспокоїтися, приготувавши собі чашку чаю, а, можливо, й поділитися кількома думками з чоловіками, що вже стали частиною її нового життя.