Юрій Яновський - Скорочено Майстер корабля

мене: невже автор сценарію має керувати режисером? Адже режисер робить так, як він розуміє, ставить кадр на призначене місце. Що ж авторові залишиться робити? Посваритись з режисером?

Я слухаю режисера, повертаючи ручку моталки. Очі болять, бо дрібненькі малюнки (їх 54 на метр) миготять перед очима. Я говорю, що установа, яка купує сценарій, має правильно зрозуміти ідею сценарію і слідкувати, як режисер провадить цю ідею. Коли режисер псує іде, треба шукати іншого режисера. Коли ж він не дотримує дрібниць – не напосідати, поважаючи творчість. За такі думки режисер починає ставитись до мене прихильно.

Я згадую, як приїздив на зйомки до режисера. Я не згідний був ні з чим. Мені здавалося, що він усе робить не так. Режисер запитує, чому ж я нічого не казав. Я відповів, що розумів своє місце. Коли фільм знято, я можу викинути кадри, які мені не подобаються (саме були кадри на сотні метрів, які я хотів викинути). Вирішили піти до Директора, хай він нас розсудить з тими кадрами, які я хотів викинути. Але надворі вже ніч і Директор поїхав додому. Завтра ми епізод цей, звичайно, викинемо. Директор буде на моєму боці.

Ми йдемо територією фабрики, виходимо на вулицю й чекаємо трамвая.

***

Дивлячись, як обставляють та прикрашають різні декорації, я багато дечого передумав. Я навчився відрізняти людей від тих речей, серед яких вони живуть. Можна вийняти людину з декорацій, які вона собі збудувала (або які їй хтось збудував) і порозмовляти. Це дуже цікаво і може дечому навчити. За це я дякую Професорові.

Ім'я Професора можна знайти в історії архітектури Республіки. Його будинки прикрашають наші міста. А в історії кіно має місце невтомного працівника.

Я ходжу знімальними площадками з Професором, який будує декорації. Коли приходимо до режисера та оператора, виявляється, що зйомки не почалися, бо куток декорації неможливо освітити. Хоч Професор вже тричі будував декорацію, та режисер її явно ненавидить. Розмова могла дійти і до диекторського кабінету, але зявляється адміністратор, який свариться, що зйомки ще не почато. Ми з Професором виходимо надвір. Нам не хочеться нічого говорити. "Да-а", – кажу я. "Мистецтво", – каже Професор.

IV

Я люблю море, ніколи не любив ходити по дорогах. А на морі кожна дорога нова.

Не хочу бути романістом. Коли я читаю роман (не мого сина), я уявляю заклопотаного автора, який перечитує роман, викидає певні частини. Авторові тільки й треба, щоб його книжку прочитали і зітхнули. Такий автор досяг мети. Він сідає за інший роман.

Мої романи вже написані, лежать по бібліотеках (а фільм-романи — по фільмотеках). Я добився, чого хотів. Тепер я не пишу роману. Я пишу мемуари. Згадую певний шматок життя, що мені він дорогий, і пишу про нього. Пишу насамперед для себе, і мені все цікаве. Той, кому тяжко буде прочитати до кінця, може відікласти книжку. Значить, іще не час йому читати мої мемуари.

Забув відзначити, що я сиджу на березі моря. Ніхто мене тут не бачить. Я нахиляюся до води і мовби торкаюсь рукою до холодного чола нареченої, до її холодної шиї. І як було всім зрозуміти, що в мене одна наречена, для якої я жив ціле життя, їй присвятив сталеву шпагу й за неї підставляв під мечі важкий щит. Сімдесят років стою я на землі, пройшли переді мною покоління чужих і рідних людей, і всім я з гордістю дивився в вічі, боронячи життя й честь моєї нареченої. Культура нації – звуть її.

Я був юнаком невисоким і струнким, з сірими очима, енергійним ротом, погляд був насмішкуватим і впертим. Мав руки, що люблять жінок і їхнє тіло, люблять парус і гвинтівку, а іноді полишають те й інше для любовного вірша. Я вважав, що друг і ворог – два обличчя одного тіла.

***

Директор ходив, похитуючись, як моряк. Колись він справді був моряком, тоді була війна, їхній крейсер "Ісмет" навівав жах, але щохвилі міг полетіти від міни в повітря. У темну ніч з кожного корабля йшло в чергу кілька матросів. Бралося нікудишнього старого пароплава і його вантажилося мінами. Вони відпливали в море розставляти міни. Цю операцію робилося в тих місцях, де мав звичку ходити ворог. Але спитайте в матроса, яка капризна річ плавуча міна, бо ще ні разу не повернувся поганий пароплав. Розставляти міни – вірна смерть для матроса. Матрос це знає й матрос зневажливо свище. Матрос боїться, як кожна жива істота. Шукає грошей і шукає жінки, щоб затулити в своєму роті крик смерті її устами. Йому залишилася година стояти на твердій землі й жити. Матрос напивається, його знаходить патруль, читає на шапці адресу й волоче на корабель. Тиждень матрос бореться з нереальною смертю й реальним доктором. Нарешті одужує. І тоді дізнається, що пароплав, на якому він мав повезти міни, щасливо полетів у повітря біля турецьких берегів. Відтоді матрос ненавидить спирт. А коли йому треба пити, затуляє носа й цідить у рот по краплині. Це в нього є й тепер, я спостеріг одного разу й послухав його оповідання про денатурат.

Іду в їдальню до Директора. Біля їдальні товпи жебраків, у самій їдальні – мухи і бродячі собаки. Директор сидить окремо й їсть так швидко, ніби в нього в руці дві ложки. Я сідаю біля нього й розкладаю на столі конституцію. Я йому голосно читаю, а він мовчки їсть. Подають другу страву. Директор дає шматок м'яса котові, що сидить поблизу. Це матроська звичка – любити тварин. Ми виходимо з їдальні, я радий, бо директор прийняв мою конституцію.

V

Нарешті ітиме мова про любого Сева.