Джеймс С. А. Корі - I прокинеться Левіафан, Джеймс С. А. Корі

космос.

Минуло шість днів, і все затихло.

Дрейфуючи між реальністю та уривчастими сновидіннями, вона лише невиразно усвідомлювала, як усі кроки, звуки

розмов, клацання люків і майже нечутне гудіння реактора

поступово сходили на тишу. Коли двигун завмер, разом із ним

умерла і сила тяжіння; Джулі раптово випірнула з-за штурвала

свого старого перегонового пінаса, яким ганяла уві сні, назад

у комірчину — тут вона невагомо плавала над підлогою, м’язи

обурено вищали, перш ніж стали поступово розслаблятися.

Вона підтягнулася до дверцят і припала вухом до холодного

металу. Паніка, що трусила нею, вляглася, коли Джулі розчула

тихий шелест вентиляційних помп. Корабель усе ще мав повітря

й електрику — проте двигун мовчав, до того ж ніхто не ходив, не

розмовляв і не відчиняв люки між палубами. Можливо, всі

члени команди зібралися щось обговорити. Чи святкують щось

на іншій палубі. Або в машинній залі, ремонтують щось

серйозне.

Цілісінький день вона чекала і прислухалася.

На сьомий день допила останній ковток із запасів води. За

двадцять чотири години вона не вловила жодних ознак руху, скільки сягав її слух. Виколупала зі скафандра шматок пластику

і жувала його, аж доки в неї не з’явилося трохи слини; тоді

зайшлася криком. Вона репетувала стільки, скільки вистачало

голосу.

Нікого.

На восьмий день змирилась із тим, що її пристрелять. Вода

закінчилася два дні тому, а мішок сечоприймача був повний уже

чотири. Вона розвернулася обличчям до дверцят, притулилася

спиною до стіни, вперлася руками в бічні стінки і щосили

вдарила обома ногами. Ноги зсудомило так, що мало не

знепритомніла. Та лише скрикнула від болю.

«Дуринда», — вилаяла себе. Зневоднення. Вісім днів майже

без руху — достатньо, щоб м’язи почали атрофуватися. Могла

принаймні розминатися.

Вона масажувала затерплі м’язи, поки не прибрала всі вузли, а тоді почала розминку, зосереджуючи усю увагу на відчуттях, ніби була знов у доджьо. Відновивши контроль над тілом, ударила ще раз. І знов. І знову, поки світло не стало пробиватись

крізь щілини з країв. І знову, поки дверцята не погнулися так, що сполучалися з комірчиною лише трьома завісами й засувом.

І ще один, останній, раз — так, що засув більше не тримався

в пазі, й дверцята відхилилися.

Джулі вистрибнула з комірчини з піднятими перед собою

руками, готова набути страхітливого або настрашеного

вигляду — залежно від того, який виявиться доречнішим.

На палубі не було ні душі: шлюз, комірчина зі скафандром, у якій вона пробула останні вісім днів, з пів десятка точнісінько

таких комірчин. Нікого. З комплекту ПКД вона видобула

магнітну трубу підходящого для розбивання голів розміру, а тоді

спустилася драбиною на палубу рівнем нижче.

І тоді ще рівнем нижче, і ще. Особисті каюти екіпажу — в усіх

зразковий, майже спартанський порядок. У їдальні — сліди

боротьби. Лазарет — нікого. Торпедні шахти. Нікого.

Комунікаційна рубка — без людей, термінал зв’язку

знеструмлений і заблокований. Деякі монітори ще виводили

показники сенсорів, але на жодному з них не було ознак

«Скопулі». Нутрощі знову скрутило панікою. Палуба за

палубою, каюта за каютою — жодних ознак життя. Щось

сталося. Витік радіації. Отруєне повітря. Примусова евакуація.

Цікаво, чи зможе вона пілотувати корабель самотужки?

Утім, якби всі евакуювалися — хіба вона не почула б, як вони

проходять крізь шлюз?

Джулі дісталася останнього палубного люка, що вів до

машинної зали, і зупинилася, коли той не відчинився

автоматично. Червоний вогник на панелі керування давав

знати, що відсік замкнено зсередини. Вона знову замислилася

про радіацію та відмову апаратури. Та якби щось таке сталося —

навіщо замикатися зсередини? Та й зрештою, вона пройшла

через купу настінних індикаторів, жоден із них не видавав

попередження.