Генріх Белль - Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту

книжкової полиці вузьку брунатну картонну коробку. Вона була хіба трохи більша за коробку з-під сигарет.

— Що? — сказав Пауль.— Оце він? У цій коробці?

— Еге ж,— відповів Гриф,— він.

— І оце з нього ти вісім разів вистрелив у консервну бляшанку з відстані тридцяти метрів і сім разів улучив?

— Так, сім разів,— непевно відповів Гриф.— Хочеш на нього подивитися?

— Ні-ні.— Пауль сердито глянув на коробку, що пахла тирсою, в якій накують тріскавки для пугачів.— Ні-ні, я не хочу на нього дивитися. Покажи патрони.

Гриф знову нахилився. На його довгій білій спині повиступали й знов поховалися хребці, і цього разу він швидко розкрив пакуночок завбільшки з сірникову коробку. Пауль узяв мідний патрон двома пальцями, ніби прикидав на око його довжину, тоді став повертати на всі боки й, хитаючи головою, роздивлявся круглу блакитну головку патрона.

— Ні,— сказав він,— із цього пуття мало. У батька... Візьму батьків.

— Він же замкнений,— сказав Гриф.

— Якось уже я до нього доберуся. Треба тільки впоратись до пів на восьму — о пів на восьму батько його завжди чистить, перед тим як іде до пивниці, розбирає і змащує. Він у нього великий, чорний і гладенький. І важкий, а патрони товсті, отакі-о,— він показав, які саме.— І...

Пауль не доказав і зітхнув. Над тенісними м'ячами, подумав він.

— Ти справді хочеш застрелитися, га?

— Може,— сказав Пауль. Ноги моїх очей зранені, думав він, руки моїх очей змучені.— Ох, та ти ж сам знаєш.

Грифове обличчя враз потемніло й застигло, він ковтнув слину й рушив до дверей; ступнув кілька кроків і спинився.

— Скажи, ти мені друг? — мовив він.— Друг чи ні?

— Друг.

— То візьми й ти банку та торохни нею об стіну. Візьмеш?

— Навіщо?

— Мати сказала, що подивиться мою мансарду, як прийде зі свята: побачить, чи я покаявся. Хатній лад і те де. Це вона все через табель. Нехай дивиться... То як, торохнеш банку?

Пауль кивнув головою й подався за двері. Гриф гукнув йому навздогінці:

— Візьми мірабель, як там ще є. Жовте на стіні буде куди краще, ніж оце червоно-синє мастило.

Пауль перебрав у напівтемряві чимало банок, поки знайшов жовту мірабель. Вони не зрозуміють, думав він, ніхто не зрозуміє, одначе я мушу це зробити; він вернувся до кімнати підняв праву руку й брязнув банкою об стіну.

— Ні, не те, що треба,— тихо сказав він, озираючи вдвох із Грифом сліди своєї роботи.— Не те, чого мені хотілось би.

— А чого б ти хотів?

— Я б хотів щось розтрощити,— сказав Пауль,— тільки не банку, не дерево, не будинок... Я не хочу, щоб твоя мати гнівалася, чи й моя, я люблю свою матір, і твою люблю... Таке все дурне.

Гриф упав на ліжко, затулив обличчя руками й пробурмотів:

— Куффанг пішов до тієї дівки.

— До Проліг?

— Умгу.

— Ет,— сказав Пауль, у неї й я був.

— Ти?

— Я. Не те, не те. Хихоче й бігає по коридору... Дурепа, й годі. Не тямить, що це гріх.

— Куффанг каже, що це гарно.

— А я тобі кажу, що ні, що не гарно. Куффанг — йолоп, ти ж знаєш, який він йолоп.

— Та знаю. Але що ти хоч робити?

— З дівчатами — нічого. Ті лише хихочуть. Я вже намагався. Вони дурні, тільки й знають хихи та сміхи.— Пауль підійшов до стіни і вказівним пальцем розмазав велику пляму повидла з жовтої мірабелі.— Ні,— сказав він, не обертаючись,— я піду роздобуду батькового пістолета.

Над тенісними м'ячами, думав він. Вони такі білі, як викупані ягнята. Кров на білих ягнятах.

— Жінки,— тихо сказав він,— жінки, а не дівчата.

Гомін свята на воді, профільтрований крізь дерева, мури й будівлі, невиразною луною озвався в кімнаті.

— Чоловіча