Джон Сіммонс Барт - Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт

— Е, ні! — одразу вигукнула місіс Рассекс і, перш ніж її чоловік встиг відпустити поруччя, скочила, щоб потягнути за важіль, який поєднував вал, що на ньому були жорна, із валом водяного колеса зовні. Великий верхній камінь загуркотів і став повертатися, і Рассекс підскочив, втративши опору під ногами.

— Кат його бери! — заревів він, ледь не плачучи. — А хай би кат вас усіх узяв!

Притримуючись вільною рукою, він перекинув ногу через поруччя, щоб знову стати на поміст, і це його й згубило. Коли він перехилився, піхви, пересунувшись до внутрішньої сторони його стегна, миттю опинилися між бильцями; щоб звільнити їх, він втягнув живіт і спробував притриматися кінчиками пальців руки, яка стискала шаблю. Пальці його, одразу сковзнувши, не втрималися, і він, чи то не бажаючи, чи то не в змозі випустити шаблю, аби вхопитися цього разу вже міцніше, перекинувся і впав головою назад. Обидві жінки скрикнули, й Ебенезер відчув, як усе його тіло поколює. Падіння було коротким, а позиція вбивча: каблуки черевиків Рассекса досі були на одному рівні з помостом, коли його голова вдарилася об жорно внизу.

— Вріж йому! — гукнув Макевой до Ебенезера. Але потреби в тому не було, позаяк голова і плечі мірошника скотилися з каменя, і він непритомний ліг на землю. Генрієтта істерично заверещала; натомість її матінка, яка вже було раз скрикнула, мовчки повернула важіль, щоб від'єднати камінь, і тільки тоді поцікавилася в Ебенезера:

— Він мертвий?

Поет боязко оглянув його. Потилиця мірошника була вся в крові там, де він вдарився об камінь, але він досі дихав.

— Здається мені, він живий, але знепритомнів від удару.

Мері Манґамморі обережно зазирнула крізь двері.

— Дякую тобі Боже, помер мерзотник! Жоден боягуз не зважився прийти на поміч, хоч як він з них усіх збиткувався, і пан Поет впорався з цим сам!

— Ні, — сказав Макевой, спустившись нарешті додолу, — він сам упорався із собою, цей сер Гаррі, і він ще не мертвий. — Він підібрав шаблю і приставив її до горла мірошника. — З вашого дозволу, місіс Рассекс…

Але дружина мірошника хоч і не виказувала жодних почуттів стосовно того, що з ним трапилося, усе ж не дозволила завдати останнього смертельного удару.

— Спустіть мою доньку, сер, якщо ваша ласка, і ми віднесемо мого чоловіка до ліжка.

Усі присутні виказали подив, і всі, окрім Ебенезера, були цим обурені.

— Цей мерзотник може отямитися будь-якої хвилини, і тоді він знову візьметься за нас! — заперечив Макевой.

— Я так гадаю, що ви і сер Бенджамін уже будете далеко від Черч-Кріка, коли він опритомніє.

— А що буде з вами, леді? — запитав Ебенезер.

— І з Генрієттою! — підкинув Макевой.

Місіс Рассекс відповіла, що попри всі його погрози, найгірше, що він може зробити, так це побити їх обох, але для них це вже не вперше.

— Воля ваша, коли вам смакують різки, — різко мовив Макевой, — але Генрієтту цей катюга і пальцем не зачепить! І якщо буде треба, то я її заберу звідси, з цього округу!

— Генрієтта може їхати чи залишатися, то вже як їй буде завгодно, — вирекла місіс Рассекс.

Мері Манґамморі подивилася на непритомного мірошника і похитала головою.

— Я тебе, Роксанно, не розумію! Я могла б поклястися, що ти зрадієш, побачивши цю тварюку мертвою, як і будь-хто в Черч-Кріку! Звісно ж, ти не з тих дивачок, які жадають, щоби їх шмагали, адже так? Чи, може, ти належиш до тих тендітних створінь, яких навіть поранена гадюка розчулює до сліз?

Місіс Рассекс махнула роздратовано рукою в бік своєї подруги.

— Я ненавиджу його, Мері. Це найгрубіший і найжорстокіший чоловік; він перетворив на суцільну муку моє життя і життя Генрієтти. Я одружилася з ним, добре знаючи, що так воно і буде, і Бог мене за цей гріх справедливо покарав; і не мені вирішувати, коли покласти край цій карі.

Ебенезер був зворушений цією промовою, але, ризикуючи образити її, він все ж таки наважився вказати на те, що в минулому вона не мала жодних докорів сумління, вчиняючи перелюб.

— Ну, і що ж це доводить, — різко запитала вона, — поза тим, що прості смертні подеколи збиваються зі шляху, яким ідуть святі? Це правда, що я його зраджувала із задоволенням; і так само правда, що я зраділа, коли він упав (хоч і не це керувало мною, коли я потягнула за важіль), і я б зраділа втричі більше, побачивши його в труні. Але я ніколи не буду тією, хто його туди вкладе, і жодній живій душі не дозволю його вбити.

Мері пирхнула.

— Матір Божа, від кого я це чую, це Роксі Рассекс чи Марія Магдалина? Принаймні хоч не лікуй цього мерзотника, якщо в тебе залишилася бодай крапля любові до решти людства.

Але місіс Рассекс твердо стояла на своєму і наказала Генрієтті, яка вже вдяглася належним чином після порятунку з горища, допомогти їй перенести й досі непритомне тіло мірошника до його покоїв. Дівчина якось непевно подивилася на Макевоя, у чиїх очах прочитала кинутий їй виклик, і відмовилася слухатися.

— Прошу тебе вибачити мені, мамо, але я й пальцем не поворухну, щоб урятувати його. Сподіваюся, він помре.

Мати на якусь хвилю насупила чоло; але подумавши, всміхнулася і виголосила, що коли Генрієтта має намір «віддати себе під опіку» пана Макевоя, то вона благословляє їх, і вони обоє можуть собі вирушати, і краще це зробити якомога швидше, поки Рассекс не отямився; потім, здивувавши Ебенезера і Макевоя, вона додала, швидко пробурмотівши щось французькою, із чого поет зміг вирізнити тільки іменник dispense de bans[88] та прислівник bientôt[89]. Генрієтта зашарілася, неначе дівиця, і відповіла спочатку зрозумілішою французькою, що хоч у неї і є підстави вірити, що Макевой і справді захопився нею à la point de fiançailles[90], вона не має жодного наміру ставати його дружиною, поки не дізнається краще про його майновий стан.

— А натепер, — повела вона далі англійською, — я збираюся залишитися тут, із тобою, і розділити з тобою всі нещастя, але хай мене візьме дідько,