Стівен Кінг - Під куполом

class="p1">Джулія обняла дівчину й обернула її лицем до ревучих вентиляторів. Барбі підповз туди, де біженці оточили Ерні Келверта, Расті Еверета, Джинні Томлінсон і Дагі Твічела.

— Звільніть простір, люди! — гукнув Барбі. — Дайте чоловікові повітря!

— У тому-то й проблема, — зауважив Тоні Гай. — Йому віддали все, що залишалося… запас, який берегли для дітей… але…

— Епінефрин, — промовив Расті, і Твіч подав йому шприц. Расті ввів ліки. — Джинні, починай масаж серця. Коли втомишся, тебе змінить Твіч. Потім я.

— Я теж можу, — сказала Джоуні. По її щоках текли сльози, але загалом вона тримала себе в руках. — Я закінчила курси.

— Я теж ходила, — сказала Клер. — І я допоможу.

— І я, — тихо озвалася Лінда. — Я тільки цього літа відбула підвищення кваліфікації.

«Це маленьке місто, ми одна команда», — подумав Барбі. Джинні з лицем, усе ще пухлим після власних травм, почала закритий масаж серця. Коли вона поступилася місцем Твічу, до Барбі якраз приєдналися Джулія й Норрі.

— Вони зможуть його врятувати? — спитала Норрі.

— Не знаю, — відповів Барбі. Насправді він знав; отаке-то лихо.

Після Джинні на груди старому почав натискати Твіч. Барбі дивився, як краплі поту з чола Твіча падають на сорочку Ерні, як вона темнішає в тих місцях. Хвилин через п'ять він зупинився, безпорадно закашлявшись. Його місце хотів було зайняти Расті, але Твіч похитав головою.

— Він відійшов. — І, обернувшись до Джоуні, Твіч промовив: — Мені так жаль, місіс Келверт.

Лице у Джоуні задрижало і враз розпливлося. Вона так розпачливо заридала, що цей її плач перейшов у важкий кашель. Її обняла Норрі і сама знову закашлялась.

— Барбі, — погукав чийсь голос. — На одне слово.

Це був Кокс, одягнений тепер, відповідно до погоди на його боці, у коричневий камуфляж і суконну куртку. Барбі не сподобався його аж надто похмурий вираз обличчя. Разом з Барбі пішла й Джулія. Вони прихилилися до Купола, намагаючись дихати повільно, рівномірно.

— Трапилася аварійна пригода на військово-повітряній базі Кертленд[480] у Нью-Мексико, — намагаючись говорити тихо, почав Кокс. — Проводилися фінальні випробування точкового ядерного заряду, який ми планували використати, і… к чорту.

— Він вибухнув? — з жахом перепитала Джулія.

— Ні, мем, розплавився. Загинуло двоє людей, ще з півдесятка напевне помруть від радіаційних опіків або від променевої хвороби. Але проблема в тім, що ми втратили бомбу. Ми втратили той сраний заряд.

— Якісь технічні негаразди? — запитав Барбі. Сподіваючись, що саме це й було причиною, бо це означало, що заряд все одно не спрацював би.

— Ні, полковнику, якраз ні. Тому-то я і назвав це «пригодою». Вони трапляються, коли люди поспішають, а ми в цій справі поспішали, всі гуртом, як скажені.

— Мені так жаль тих людей, — промовила Джулія. — Їхні рідні вже знають?

— Вельми ґречно з вашого боку, зважаючи на вашу власну ситуацію. Родичів невдовзі буде поінформовано. Аварія трапилася о першій ранку сьогодні. Наразі вже розпочалася робота з «Малюком» номер два. Цей заряд буде готовий за три дні. Щонайбільше за чотири.

Барбі кивнув:

— Дякую вам, сер, але я не думаю, що ми протриваємо аж так довго.

Довгий пронизливий крик — тужний дитячий плач — долетів ззаду до них. Коли Барбі з Джулією обернулись, стогін уже перейшов у кашель, впереміж зі звуками розпачливого хапання ротом повітря. Вони побачили Лінду, котра стояла навколішках поряд зі своєю старшою дочкою і обнімала дівчинку.

— Вона не померла! — ридала Дженілл. — Одрі не може померти!

Але собака вже захолола. Золотава ретриверка Еверетів померла вночі, тихо, без галасу, в той час, як обидві Джей-Джей спали, притискаючись до боків Одрі.

11

Коли Картер ввійшов до головної кімнати, другий виборний Честер Мілла їв пластівці з коробки з намальованим на ній веселим папугою. Картер упізнав цього міфічного птаха, знайомого йому з дитинства по багатьох сніданках — тукан Сем, святий заступник «Фруктових колечок»[481].

«Вони вже, мать, залежані, як казна-що», — подумав Картер, відчуваючи миттєвий відрух жалю до свого боса. А тоді згадав, яка велика різниця між сімдесятьма-з-чимось і сотнею годин годного для дихання повітря, і серце його укріпилося.

Великий Джим з задоволенням зачерпнув чергову порцію пластівців з коробки, а тоді помітив «Беретту» в руці Картера.

— Ого, — здивувався він.

— Мені жаль, бос, — промовив Картер.

Великий Джим розкрив кулак, дозволивши пластівцям каскадом сипатися назад до коробки, але на його липкій долоні й пальцях залишилося кілька яскравих колечок. Піт блищав у нього на лобі, натікаючи з-під залисин.

— Синку, не роби цього.

— Я мушу, містере Ренні. Нічого особистого.

Картер дійсно так думав. Жодних, щонайменших особистих причин тут не було. Просто вони потрапили в пастку, от і все. А оскільки це стало наслідком тих рішень, які приймав Великий Джим, отже, заплатити за це мусить саме Великий Джим.

Великий Джим поставив коробку «Фруктових колечок» на підлогу. Він зробив це обережно, так, ніби, якби він кинув її недбало, вона б розкололася.

— Ну, а чому ж тоді?

— Лише і тільки… через повітря.

— Розумію, повітря.

— Я міг би увійти сюди, сховавши пістолет за спиною, і просто увігнати вам кулю в голову, але такого робити я не хочу. Я хочу дати вам можливість підготуватися. Бо ви були до мене добрим.

— Тоді зроби так, щоб я не страждав, синку. Якщо в цьому нема нічого особистого, ти не дозволиш мені страждати.

— Якщо будете поводитись спокійно, ви не страждатимете. Все буде зроблено швидко. Як пристрелити пораненого оленя в лісі.

— Може, обговоримо це?

— Ні, сер. Я вже все вирішив.

Великий Джим кивнув:

— Тоді гаразд. Чи можу я перед цим проказати молитву? Ти мені це дозволиш?

— Так, сер, моліться, якщо вам так хочеться. Але робіть це скоріше. Для мене теж це нелегка ситуація, розумієте.

— Вірю. Ти добрий хлопець, синку.

Картер, котрий останній раз плакав ще чотирнадцятирічним, відчув, як йому засвербіло в кутиках очей.

— Вам не допоможе те, що ви звете мене синком.

— Мені це вже допомагає. І те, що я бачу твоє зворушення… це мені допомагає теж.

Туша Великого Джима зсунулась з дивана, виборний укляк на колінах. У процесі опускання навколішки він перекинув «Фруктові колечка», безрадісно усміхнувшись:

— Небагата у мене вийшла остання вечеря, мушу тобі сказати.

— Мабуть, що так. Вибачайте.

Великий Джим, тепер обернений спиною до Картера, зітхнув:

— Але через якусь хвилину я вже їстиму ростбіф у Господа за столом, отже, з Цим все гаразд. — Він підняв опецькуватий палець і притис його собі ззаду до голови на вершечку потилиці. — От сюди. Де мозковий стовбур. Добре?

Картер відчув у себе в горлі щось на