Джордж Мартін - Борва мечів

— Ану приберіть меча, пане лицарю!

Пан Лорас спробував був пропхатися збоку.

— То ти не лише вбивця, а ще й боягузка, так, Брієнно? Тому і втекла з кров’ю на руках? Витягай меча, дівчисько!

— Моліться, аби її меч лишився у піхвах! — знову заступив йому дорогу Хайме. — Бо вас понесуть звідси уперед ногами. Це дівчисько — могутнє, наче Грегор Клеган. Щоправда, той на вроду трохи гарніший.

— То не ваш клопіт!

Пан Лорас відштовхнув його убік і кинувся уперед, але Хайме схопив хлопчака здоровою рукою і смикнув, змусивши крутнутися.

— Гей ти, нахабне щеня! Я — Регіментар Королегвардії, твій пан і очільник, поки ти носиш оце біле корзно! Тому негайно вклади меча до піхов, бо я тобі його запхаю в таке місце, що навіть Ренлі б не знайшов!

Юнак завагався на пів-удару серця, і цього вистачило, щоб пан Балон Лебедин додав:

— Виконуй наказ пана Регіментаря, Лорасе!

До того часу кілька золотокирейників оголили зброю, а за ними і деякі болтонівські вояки. «Пречудово!» — подумав Хайме. — «Ледве з коней злізли, і вже різатися просто у дворі замку!»

Пан Лорас Тирел рвучко та гнівно вкинув меча до піхов.

— Ось бачите, не така то вже складна штука, га? — зауважив Хайме.

— Я хочу, щоб її схопила варта! — тицьнув пальцем пан Лорас. — Панно Брієнно, я звинувачую вас у вбивстві князя Ренлі Баратеона!

— Хочте — вірте, хочте — ні, — відповів Хайме, — але дівчисько має лицарської честі більше, ніж я бачив від вас. Цілком може статися, що вона каже правду. Запевняю вас: хоча розумом наша ласкава панна не вражає, та навіть моя коняка вигадала б кращу брехню, якби хотіла сплести якусь казочку про смерть Ренлі. Але якщо ви наполягаєте… Пане Балоне! Супроводьте панну Брієнну до келії у башті та затримайте там під вартою. А Сталевому Шкарбанові та його людям знайдіть якесь помешкання, щоб перебути, доки пан батько зможуть їх прийняти.

— Слухаю, пане Регіментарю.

Коли Балон Лебедин з тузнем золотокирейників повів Брієнну геть, її великі блакитні очі повнилися мукою та докором. «Та ти б мала цілувати мене з ніг до голови, ягідко» — хотів він сказати. Що їм не зробиш — усе розуміють неправильно. «Звідки так повелося? Знаю, звідки — від Аериса. Усе лихо росте від Аериса.» Хайме обернувся до дівчиська спиною і закрокував через двір.

Ще один лицар у білій броні стояв на чатах коло дверей до королівського септу — чорнобородий, широкий у раменах, з гачкуватим носом. Побачивши Хайме, він кисло всміхнувся і мовив:

— Куди це ти пхаєшся, добродію?

— До септу. — Хайме підняв пенька і вказав, куди саме. — До отого, що там за дверми. Мені треба до королеви.

— Їхня милість у жалобі. З якого дива я маю пускати до них казна-кого?

«Не казна-кого, а її коханця і батька її вбитого сина» — хотів відповісти Хайме, та натомість спитав:

— А ви у сім дідьків ще хто такий?

— Я — лицар Королегвардії! А ти, каліко, навчися чемних звичаїв, бо як втратиш мені другу руку, то кулешу з миски по-собачому сьорбатимеш!

— Я — брат королеви, пане лицарю Королегвардії.

Білий лицар завважив його слова за сміховинний жарт.

— Вийшли з цюпи прогулятися, еге ж, пане підскарбію? Ще й зросту трохи додали?

— Інший брат, йолопе дурноверхий! Той, що Регіментар Королегвардії. Тепер відійди убік, бо пошкодуєш.

Цього разу дурноверхий йолоп роздивлявся довго і ретельно.

— Та це ж… Пане Хайме! — Він випростався і віддано вирячив баньки. — Ой леле, перепрошую красненько, пане Регіментарю, не упізнав з дороги вашу ясну вельможність! А я, з ласки зацного пана, маю честь бути лицар Озмунд Кіптюг!

«Де це ти тут честь знайшов, телепню?»

— Мені треба трохи часу перебути наодинці з сестрою. Дивіться мені, пане лицарю, щоб до септу ніхто не увійшов. Якщо нас потурбують, ваша дурна головешка злетить геть із плечей.

— Слухаю, пане! Як накажете, пане! — Пан Озмунд хутко прочинив двері.

Серсея стояла на колінах перед вівтарем Матері. Поховальний караван Джофрі поклали перед Мороком, який проводжав щойно померлих до іншого світу. У повітрі висіли пахощі кадильниць, горіло кількасот свічок, надсилаючи до горішнього світу кількасот молитов. «Джофові не буде зайва жодна з них.»

Його сестра глянула з-за плеча.

— Хто там? — спитала вона, а тоді негайно: — Хайме?!

Серсея скочила на ноги зі слізьми на очах.

— Це справді ти?!

Але до нього не кинулася.

«Вона ніколи до мене не кидалася» — подумав він. — «Завжди чекала, щоб я йшов до неї. Про все, що вона мені віддає, я мушу її прохати.»

— Ти забарився! — промурмотіла вона, коли він узяв її в обійми. — Чому ти не прийшов швидше, чому не вберіг його, мого хлопчика?…

«Нашого хлопчика.»

— Я прийшов, щойно зумів. — Хайме виплутався з обіймів, ступив крок назад. — Там у світі триває війна, люба сестро.

— Ти такий худий, зовсім з лиця змарнів! А волосся, твоє золоте волосся…

— Волосся відросте. — Хайме підняв угору пенька. «Хай побачить.» — А оце — ні.

Її очі широко розплющилися.

— Старки?!

— Ні. Це зробив Варго Хап.

Ім’я, вочевидь, нічого їй не сказало.

— Хто?

— Вельможний цап гаренгольський. Віднедавна.

Серсея обернулася до каравану Джофрі. Померлого короля вбрали у визолочений обладунок, схожий на власний обладунок Хайме. Забороло шолома було зачинене, від золота відбивалося тьмяне світло свічок, і у смерті хлопець виблискував хвацько та мужньо, як справжній воїн. Свічки розпалили вогонь і в рубінах на стані Серсеїної жалобної сукні. Волосся падало їй на плечі, не прибране і нечесане.

— Він убив його, Хайме! Саме так, як попереджав. Одного дня, коли я почуватимуся щасливою і в безпеці, він перетворить мою втіху на попіл просто у роті. Так казав він сам.

— Тиріон це казав?! — Хайме не хотів вірити, адже вбивство родичів — то в очах богів та людей гріх тяжчий, ніж убивство короля. «Він знав, що хлопець — мій син. Я любив Тиріона. Я був до нього ласкавий.» Ну, хіба що одного разу… але ж Тиріон правди не знає. «Чи може, знає?» — Навіщо йому вбивати Джофа?

— Заради хвойди. — Серсея вхопилася за його