Іван Семенович Левицький - Кайдашева сімʼя, Іван Семенович Левицький

Палажка вер­ну­лась до цер­ков­них две­рей; па­ла­мар за­чи­няв две­рi i за­ми­кав зам­ком.

- Куди це во­на пiш­ла? Мо­же, во­на десь за церк­вою? - го­во­ри­ли ба­би.

Палажка обiй­шла з ба­ба­ми кру­гом церк­ви, заг­ля­ну­ла в ко­мо­ру, об­ди­ви­лась увесь двiр, - Ме­лаш­ки нi­де не бу­ло.

- Оце, бо­же мiй! Де це во­на за­га­ялась? - бiд­ка­лись ба­би i по­сi­да­ли пiд стов­па­ми на схiд­цях.

Сидiли во­ни, си­дi­ли, жда­ли-жда­ли, а Ме­лаш­ки не бу­ло.

- Куди це її не­чис­тий по­нiс? - по­ча­ла вже ла­яти­ся Па­лаж­ка. - А мо­же, во­на по­тяг­ла­ся з дру­ги­ми людьми. Та чо­го ми бу­де­мо її жда­ти.

- Авжеж хо­дiм, а то ще й в пе­че­ри опiз­ни­мось.

Баби зня­ли­ся з мiс­ця й шви­денько по­чим­чи­ку­ва­ли з цвин­та­ря.

Ввечерi ба­би вер­ну­лись з Лав­ри за Ме­лаш­кою, а Ме­лаш­ка не при­хо­ди­ла. Па­лаж­цi тре­ба бу­ло йти зно­ву у Лав­ру на дi­ян­ня, щоб їсти пас­ку у лав­рi, а Ме­лаш­ка не­на­че скрiзь зем­лю пiш­ла. Ба­би пiш­ли в Лав­ру, дiж­да­лись свя­че­но­го, роз­го­вi­лись, знов вер­ну­лись на По­дiл, а Ме­лаш­ка все-та­ки не при­хо­ди­ла. Во­ни за­ме­туши­лись i за­бiд­ка­лись, ки­ну­лись шу­ка­ти Ме­лаш­ку по мо­нас­ти­рях, скрiзь пи­та­ли в про­чан i нi­чо­го не до­пи­та­лись. Про­си­дi­ли ще день-дру­гий у Києвi та й пiш­ли в Се­ми­го­ри.

Баба Па­лаж­ка, вер­нув­шись у Се­ми­го­ри, бо­ялась зай­ти ска­зать Кай­да­шам про Ме­лаш­ку, пiш­ла со­бi до­до­му та й сi­ла. Але по се­лi пiш­ла чут­ка, що Ме­лаш­ка десь од­би­лась од своїх i не вер­ну­лась в Се­ми­го­ри. Та чут­ка дiй­шла до Кай­да­шiв: її при­нес­ла ба­ба Па­рас­ка Гри­ши­ха, лю­тий Па­лаж­чин во­рог, вi­до­ма на все се­ло бре­ху­ха.

Христос воск­рес! З свят­ка­ми будьте здо­ро­вi! - ска­за­ла Па­рас­ка, пе­рес­ту­па­ючи че­рез Кай­да­шiв по­рiг.

- Чи ви пак знаєте, де ва­ша Ме­лаш­ка? Це ж на­ша Па­ла­зя роз­гу­би­ла свою че­ре­ду десь по Києвi. Во­ди­ла, во­ди­ла, по­ки до­во­ди­лась. Ме­лаш­ка зос­та­лась у Києвi, а з Києва, ма­буть, пiш­ла на за­ро­бiт­ки за гра­ни­цю або на Бас­са­ра­бiю. Вже прав­да! Па­лаж­цi тiльки б слi­пих блин­да­рiв во­ди­ти по се­лах, а не лю­дей до Києва.

- Та це я пе­ре­чу­ла вже че­рез лю­дей на се­лi, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха, - а Па­лаж­ка за­ве­ла на­шу Ме­лаш­ку десь, ма­буть, пiд шум чи пiд греб­лю та й очей не по­ка­зує.

- Еге! Знаєш ти, чо­го во­на хо­дить що­ро­ку до Києва пас­ку їсти? Та во­на цi­лу нiч в Братсько­му мо­нас­ти­рi об­нi­ма­лась та цi­лу­ва­лась, вже й не знаю, чи з чен­ця­ми, чи з чор­та­ми. Знає во­на там усi вхо­ди! По­ба­чиш, ко­ли во­на не при­не­се з Києва дру­го­го бай­ст­рю­ка в при­по­лi, бо од­но­го вже має: ще й твою не­вiст­ку нав­чить доб­ру.

Параска роз­ка­за­ла Кай­да­шам всю ко­ме­дiю з ба­бою Па­лаж­кою в Братсько­му мо­нас­ти­рi у ве­ли­ку п'ятни­цю.

- Ти, Кай­да­ши­хо, не пус­кай з нею бiльше Ме­лаш­ки до Києва, як ще Ме­лаш­ка вер­неться до­до­му. Те­пер я знаю, як во­на роз­гов­ляється в Києвi, - го­во­ри­ла ба­ба Па­рас­ка.

Лаврiн сто­яв нi жи­вий нi мерт­вий. В йо­го й ру­ки опа­ли.:

- Ой бо­же мiй! Що ж те­пер нам ро­би­ти? Де Ме­лаш­ку шу­ка­ти? За­ве­ла ота ста­ра, бо­дай її за­ве­ло в бе­зод­ню, - го­во­ри­ла Кай­да­ши­ха.

- Та пi­ди в во­лость та поп­ро­си, щоб її пог­на­ли в Київ шу­кать Ме­лаш­ки. Не­хай знає, як по­во­да­та­рю-вать, - на­мов­ля­ла Па­рас­ка, - та пi­ди та по­бий їй мор­ду, та на­тов­чи доб­ре по­ти­ли­цю. Шко­да, що во­на не за­ве­ла моєї не­вiст­ки.. Я б оце по­ка­за­ла їй Київ.

- Це, ма­мо, Ме­лаш­ка по­ки­ну­ла нас че­рез вас, - обiз­вав­ся Лав­рiн.

- От i че­рез ме­не! Ще що ви­га­дай! Хi­ба я гна­ла її в по­ти­ли­цю до Києва чи що? - го­во­ри­ла Кай­да­ши­ха.

- Бо ви її гриз­ли, гриз­ли, до­ки до сво­го не дог­риз­лись. Як про­па­де Ме­лаш­ка, то я вам цього не по­да­рую, - го­во­рив Лав­рiн, блi­дий, як смерть. - А оту ста­ру вiдьму я за ко­си по­тяг­ну в Київ, не­хай ме­нi шу­кає Ме­лаш­ку.

- Авжеж за ко­си, та ще й ба­то­гом зза­ду пiд­га­няй! - на­мов­ля­ла Па­рас­ка.- Та чо­го ви си­ди­те? Чом ви не пi­де­те до неї? Ви ду­маєте, що во­на са­ма до вас прий­де? Пi­дiть до неї та роз­пи­тай­те, та нас­ту­пiть на неї, та при­да­вiть ко­лi­ном, то во­на й роз­ка­жи вам, де дi­ла Ме­лаш­ку. Пев­но, за­ве­ла десь на спа­сiн­ня.

- А справ­дi ти, Па­рас­ко, доб­ре ра­диш, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха, - хо­дiм та при­сi­кай­мось до тiєї ду­рис­вiт­ки, мо­же, во­на знає, де Ме­лаш­ка, та тiльки не хо­че приз­на­ва­тись.

- Авжеж, iдiть усi гур­том та на­сидьте на неї, то во­на й приз­нається, де стар­цiв во­ди­ла, - на­мов­ля­ла Па­рас­ка.

Кайдаш, Кай­да­ши­ха та Лав­рiн пiш­ли з ба­бою Па­рас­кою до Па­лаж­ки.

Палажка си­дi­ла пiд ха­тою на призьбi й грi­лась на вес­ня­но­му сон­цi. Во­на вгле­дi­ла Кай­да­шiв з ба­бою Па­рас­кою за во­рiтьми, до­га­да­лась, чо­го во­ни до неї йдуть, i тро­хи зля­ка­лась.

- Христос воск­рес, Па­лаж­ко! - ска­за­ла Па­рас­ка.

- А я оце до те­бе гос­тей на­ве­ла i са­ма в гос­тi прий­шла.

Баба Па­рас­ка од­чи­ни­ла во­ро­та, впус­ти­ла Кай­да­шiв, знов за­чи­ни­ла, спер­лась на во­ро­та обо­ма ру­ка­ми, пок­ла­ла го­ло­ву на ру­ки i тiльки пог­ля­да­ла на Па­лаж­ку ве­се­ли­ми сi­ри­ми очи­ма. В неї гу­би ос­мi­ха­лись, не­на­че хто їх по­ма­зав свi­жим ме­дом. Во­на на­ла­го­ди­лась ди­виться на ку­ме­дiю.

Баба Па­лаж­ка не од­ка­за­ла на її при­вi­тан­ня. Во­на тiльки блис­ну­ла на неї зли­ми ма­леньки­ми чор­ни­ми очи­ма. Кай­да­шi обс­ту­пи­ли Па­лаж­ку.

- А що, Па­лаж­ко! Во­ди­ла, во­ди­ла на­шу Ме­лаш­ку, до­ки не за­ве­ла, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха. - Де на­ша мо­ло­ди­ця?

- А хi­ба я знаю, де во­на? Од­би­лась од нас ко­ло церк­ви на По­до­лi, ще й нам на­ро­би­ла кло­по­ту. Ми че­рез неї про­си­дi­ли в Києвi цi­лих два днi, ще й му­си­ли бi­га­ти по мо­нас­ти­рях та по церк­вах.

- Чом же ти хоч не зай­шла до нас та не ска­за­ла? - спи­тав Кай­даш.

- Де ви, ба­бо, дi­ли Ме­лаш­ку? - кри­чав Лав­рiн.

- Куди ви її за­ве­ли? На­вi­що ви її по­ки­ну­ли в Києвi?

- Оце, бо­же ми­лос­ти­вий! Хi­ба ж я її в па­зу­ху схо­ва­ла, чи з'їла, чи що? За­ве­ла та й за­ве­ла… Хi­ба Ме­лаш­ка ма­ла ди­ти­на, що я її за ру­ку за­во­ди­ла!

- Навiщо ви її пiд­мов­ля­ли йти в Київ? Чо­го ви при­тас­ка­лись до нас з своїми брех­ня­ми, роз­пус­ти­ли дур­но­го язи­ка про чу­да? На­що ви пiд­ма­ни­ли мо­ло­ди­цю? - ре­пе­ту­вав Лав­рiн, згор­нув­ши ру­ки на гру­дях.

- Про якi брех­нi це ти про­ва­диш? Я роз­ка­зу­ва­ла про чу­да, а не про якiсь брех­нi. Бре­ши сам, бо ти од ме­не мо­лод­ший. Не на те я що­ро­ку ход­жу в Київ, щоб брех­нi то­чи­ти. В те­бе, Лав­рi­не, мо­ло­ко на гу­бах не об­сох­ло, з ти брех­ню зав­даєш пре­по­доб­ним жо­нам.

- Йдiть, ба­бо, до Києва та по­шу­кай­те Ме­лаш­ки, бо як не пi­де­те, то я вас