Елізабет Гілберт - Місто дівчат

те, що її образ у ролі святої Йоанни — канонічний. Він писав про неї так: «Те осяйне обличчя, що визирає з-за обладунків, — хто ж не кинеться слідом за нею в бій, бодай для того, щоб просто помилуватися нею?».

Та ні, навіть ці слова не передають те, якою вона була.

Хай містер Шоу мене пробачить, але краще я опишу Едну своїми словами.

Я познайомилася з Едною та Артуром Вотсонами у третій тиждень вересня 1940 року.

Їхній візит до «Лілеї» — як це бувало з більшістю гостей, що навідувалися до театру, — був не зовсім запланований. У ньому було щось хаотичне й нагальне. Таке, що виходило за межі нашого звичного хаосу.

Една була давньою знайомою тітки Пеґ. Вони зустрілися у Франції під час Першої світової і швидко заприятелювали, а потім роками не бачилися. І от наприкінці літа 1940 року Вотсони приїхали у Нью-Йорк, де Една мала репетирувати нову п’єсу з Альфредом Лантом. Однак гроші, виділені на постановку, кудись щезли, перш ніж акторам вдалося запам’ятати бодай одну репліку, і вся ця затія закінчилася нічим. Але тільки Вотсони зібралися плисти назад, як німецьке військо скинуло перші бомби на Британію. Через кілька тижнів після того, як німці пішли в атаку, бомба Люфтваффе стерла лондонський будинок Вотсонів з лиця землі. Знищила дощенту.

— Розколола на сірники, — сказала тітка Пеґ.

Так Една й Артур Вотсони опинилися в пастці у Нью-Йорку. Вони застрягли в готелі «Шеррі-Незерленд» — не такому й поганому місці для втікачів, — але довго там жити дозволити собі не могли, бо ні він, ні вона не працювали. Вони були митцями, які застрягли в Америці без роботи, без домівки, в яку можна було повернутися, позбавлені будь-яких варіантів безпечно добратися до своєї окупованої батьківщини.

Тітка Пеґ почула про їхні поневіряння через «театральне радіо» і, звичайно ж, запропонувала Вотсонам перебратися до «Лілеї». Вона сказала, що вони можуть жити там стільки, скільки треба. А ще обіцяла дати їм ролі в кількох виставах, якщо їм треба підзаробити і якщо вони не проти поперебиватися з хліба на воду.

Як Вотсони могли від такого відмовитися? Куди їм ще було йти?

Отож вони переїхали в театр, а разом із ними у моє життя вперше проникла війна.

Вотсони прибули в один із перших прохолодних днів осені. Їхня автівка підкотилася під будівлю театру пополудні, саме тоді, як я стояла надворі й розмовляла з тіткою Пеґ.

Я щойно повернулася із закупів у Ловцкі й тримала повну торбу криноліну, бо збиралася підлатати «балетні костюми» наших танцюристок. (Ми якраз ставили виставу під назвою «Танцюй до упаду, Джекі!» про одного вуличного розбишаку, якого від злочинного світу рятує кохання юної гарненької балерини. Мені дали завдання зліпити з м’язистих танцюристок степу трупу першокласних балерин. Я всю душу вклала в їхні костюми, але дівчата постійно рвали спідниці. Забагато лясів-вихилясів, вирішила я. І от настав час засісти за ремонт.)

Коли прибули Вотсони, здійнялася невелика метушня, бо в них була купа багажу. Слідом за їхнім автомобілем над’їхало ще дві автівки з рештою валіз і пакунків. Я стояла на тротуарі й бачила, як Една Паркер Вотсон випливла з таксі, наче з лімузина. Тендітна, елегантна, з вузькими стегнами й маленькими грудьми, вона була вбрана у найстильніший одяг, який я досі бачила на жінці. На ній був темно-синій саржевий жакет з переливами — двобортний, з двома шеренгами золотистих ґудзиків і з високим комірцем, оздобленим золотистою косичкою. Темно-сірі штани строгого крою, ледь розширені внизу, і блискучі чорні броґи, дуже схожі на чоловічі, тільки з невеличкими, делікатними й дуже жіночними підборами. Окуляри від сонця в черепаховій оправі. Коротке темне волосся, вкладене лискучими хвильками. З косметики на ній була тільки помада ідеального червоного відтінку.

На голові — простенький чорний берет набакир. Вона була схожа на мініатюрну офіцерку в найстильнішому війську на світі — того дня моє відчуття стилю змінилося назавжди.

Допоки я не побачила Едну, я думала, що ньюйоркські артистки з їх усипаним блискітками сяйвом — це вершина шику. Та раптом все (і всі), чим я захоплювалася цілісіньке літо, здалося мені крикливим і розцяцькованим порівняно з цією тендітною жінкою в її строгому жакетику, бездоганно скроєних штанах і чоловічих-але-не-зовсім туфлях.

Я вперше побачила, що таке справжній шик. І можу без перебільшення сказати, що з тієї хвилини я кожного-кожнісінького дня старалася копіювати стиль Едни Паркер Вотсон.

Тітка Пеґ кинулася до Едни і притягнула її до себе.

— Едно! — вигукнула вона, затиснувши в обіймах давню подругу. — Росинка з «Друрі-Лейн» завітала на наші скромні терени!

— Дорогенька Пеґ! — і собі вигукнула Една. — А ти зовсім не змінилася!

Една виплуталася з обіймів, ступила крок назад і глянула вгору на «Лілею».

— І це все твоє, Пеґ? Ота вся будівля?

— Ага, на жаль, уся, — відповіла тітка. — Хочеш купити?

— Я не маю в кишені ні копійки, сонечко, інакше ясно, що купила б. Така чарівна споруда. Але диви-но — ти в нас стала імпресаріо! Театральна магнатка! Фасад нагадує мені старого Гекні. Так мило! Чудово розумію, чому ти купила цей будинок.

— Ну я ж мусила його купити, — мовила тітка Пеґ, — а то ще, не дай Боже, розбагатіла б на старість і жила б, як кішка у сметані, і ніхто б від цього не зрадів. Але досить теревенити про мій дурнуватий театр, Едно. Мені аж зле від того, що сталося з твоїм домом і що відбувається з бідолашною Англією!

— Люба Пеґ, — сказала Една, ніжно погладивши мою тітку по щоці, — там біда. Але ми з Артуром живі. І тепер, завдяки тобі, маємо дах над головою, а багато хто не може таким похвалитися.

— До речі, а де Артур? — запитала тітка Пеґ. — Не можу дочекатись, коли з ним познайомлюся.

А я вже встигла його помітити.

Артур Вотсон був вродливим темноволосим чоловіком — вилитим кіноактором — з худим, витягнутим лицем. У ту хвилину він шкірився до водія таксі й аж надто завзято тиснув йому руку. Він був добре збудований, мав міцні плечі й набагато більший зріст, ніж здавалося на кіноекрані — серед акторів такий зріст був аномалією. До кутика його рота приклеїлася сигара, чомусь схожа на театральний реквізит. То був найгарніший чоловік, якого я бачила отак зблизька, але щось у тій його вроді було штучне. Наприклад, на одне око йому недбало спадав кучерик, але це виглядало не дуже привабливо, бо відразу було помітно, що