Грем Грін - Кінець роману

— Я не певна в тому, що не вірю, — відповіла я. — Просто не хочу вірити.

— Розкажіть мені все як є, — сказав він, забувши про руки й повернувшись до мене плямистою щокою. Забув про себе, забажавши мені допомогти, і я ні з того ні з сього заговорила — про ту ніч, про вибух бомби й про дурнувату обітницю.

— То ви справді вірите, що, можливо… — почав був Сміт.

— Так.

— Подумайте про тисячі людей у всьому світі, що ось у цю мить моляться й ніколи не дочекаються відповіді на свою молитву.

— Тисячі людей умирали в Палестині, коли Лазар…

— Ми ж з вами не віримо в цю баєчку, правда ж? — по-змовницькому глянув він на мене.

— Звичайно ні, але в неї вірять мільйони людей. Мабуть, вважають її обґрунтованою…

— Люди не потребують обґрунтовувати те, що зачепило їхні почуття. Закохані не зважають на здоровий глузд, хіба не так?

— То ви й кохання можете пояснити?

— Так, можу, — відповів він. — У когось воно виступає прагненням володіти, різновидом жадібності. У когось іншого — прагненням підлягти чужій волі, скинути з себе відповідальність і викликати захват. Іноді воно полягає в бажанні мати змогу виговорюватися, скидати тягар з душі на того, кому не нудно вислуховувати. Або ж у бажанні знайти в комусь матір чи батька. Звісно, усе це біологічно вмотивовано.

«Правда, — подумала я, — але невже понад неї немає нічого більш? Усе це я відкопала в собі, у Морісові, але лопата так і не досягла каменю».

— А любов до Бога? — спитала я.

— Це те саме. Людина створила Бога на свою подобу, тож, природно, і любить Його. На ярмарках ви бачили криві дзеркала, що спотворюють. Людина зробила також дзеркало, у якому бачить себе кращою, сильнішою, справедливішою й мудрішою, ніж у дійсності. Такою вона уявляє саму себе. Легше впізнає себе віддзеркаленою в цьому виробі, ніж у тому, що спотворює й викликає тільки сміх. А як вона любить своє поліпшене відображення!

Сміт говорив про різні дзеркала, а я, забувши, про що йдеться, думала тільки про те, скільки разів він ще з підліткового віку задивлявся в них і відповідно повертав голову, стараючись, щоб вони не спотворювали, а прикрашали. Цікаво, чому він не відростив бороди, щоб прикрити плями. Чи то волосся не росте на щоці, чи то Сміт гидує обманом? Мабуть, він таки любить правду… ось знову пішла мова про любов. Таж цілком очевидно, що його любов до правди можна розкласти на кілька складників. Це прагнення відшкодувати вроджену ваду, володарювати, викликати захват — особливо ж через те, що жалюгідне примарне обличчя нікого й ніколи не привабить. Мені закортіло доторкнутися плямистої щоки, приголубити її й мовити слова любові — такої самої тривкої, як ця вада. Я почувалася так, як тоді, коли побачила Моріса під дверима. Тепер я теж захотіла помолитися, приректи якусь незвичайну жертву, аби тільки Сміт зцілився, але в мене вже нема що жертвувати.

— Моя дорога пані, — сказав він, — не примішуйте сюди поняття «Бог». Ідеться тільки про коханця й чоловіка. Не заплутуйте цієї справи якимись привидами.

— Як же мені розв’язати цю справу, — спитала я, — якщо на світі взагалі нема кохання?

— Треба вибрати такий розв’язок, щоб ви якнайдовше почувались якнайщасливішою.

— Ви вірите в щастя?

— Я не вірю в жоден абсолют.

Здається, єдине щастя Сміта полягає в упевненості, що він може розрадити, порадити й допомогти, що він може бути корисним. Таке переконання спонукує його щонеділі йти до Коммону й промовляти людям, які відходять від нього, не вислухавши, не розпитавши й впустивши карточки на моріжок. Чи часто приходять сюди відвідувачі, як-от я сьогодні?

— Чи багато у вас відвідувачів? — поцікавилась я.

— Ні, — відповів він. Любов до правди перемогла гордість. — Ви перша… за дуже довгий час.

— Розмова з вами добре вплинула на мене, — запевнила я. — Ви просвітлили мою голову.

Єдиний спосіб, яким можна було втішати Сміта, — це підживляти його ілюзію.

— Якби ви знайшли трохи часу, — несміло сказав він, — ми б могли взятися до справи з самого початку і дійшли б до глибинної суті. Маю на увазі філософські аргументи й історичні свідчення.

Я дала якусь ухильну відповідь, і він повів далі:

— Це справді важливо. Не можна легковажити ворогів. Вони обстоюють свою справу.

— Обстоюють?

— Ця справа слушна тільки на перший погляд. Облудна вона. — Занепокоївшись, Сміт дивився на мене. Мабуть, міркував, чи я не з тих, що відходять. Мені видалася дрібничкою пропозиція, яку він нервово докинув: — Усього одна година щотижня. Вона вам дуже допоможе.

«Хіба я не розпоряджаюся всім своїм часом? — подумала я. — Можу читати книжки й ходити в кіно, ось тільки не розумію слів і не пам’ятаю образів. У вухах стугонять слова про мене саму й про моє лихо, перед очима маячать образи мене й лиха. А сьогодні пополудні я на якусь часину все це забула».

— Прийду. Дуже приємно, що ви вділяєте мені час, — сказала я, силкуючись вселити в нього якнайбільшу надію й благаючи Бога, від якого пообіцяв мене вилікувати Сміт: «Дозволь мені допомогти йому!»

2 жовтня 1945 року

Сьогодні було душно, накрапав дощ. Тож я зайшла до темної церкви на розі вулиці Парк-роуд, щоб там трохи посидіти. Генрі сидів удома, я не хотіла його бачити. Намагаюся не забувати, що треба бути люб’язною за сніданком, за обідом — коли Генрі вдома — і за вечерею. А якщо трапляється це забути, то він відплачує мені люб’язністю. Дві особи, повіки-віків люб’язні одна до одної. Увійшовши, сівши й розглянувшись, я побачила, що це католицька церква, повна гіпсових статуй та інших бездарних витворів реалістичного мистецтва. Не терплю цих скульптур і розп’ять, усього цього наголошування на людському тілі. Силкуюсь уникати цього тіла й усього, що воно потребує. Напевно, я могла б повірити в якийсь різновид Бога, зовсім не пов’язаного з нами, невиразного, аморфного, космічного, якому я щось пообіцяла б, а він дав би мені щось взамін, простягшись із невизначеності до реального життя й снуючи могутнім подихом пари поміж стін і стільців. Колись і я стану часточкою цієї пари — назавжди втечу від самої себе. І ось я, увійшовши в темну церкву на Парк-роуд, побачила тіла, виставлені на всіх вівтарях довкола мене, — огидні гіпсові статуї з самовдоволено-люб’язними обличчями, і згадала, що тут вірять у воскресіння плоті, тої плоті, безповоротного знищення якої я так прагну. Я заподіяла їй стільки зла… Як тепер мені хотіти, щоб вона зберігалася навіки?