Яцек Комуди - Богун, Яцек Комуди

Барановський знову зареготав, а сміх його був льодовий.

— Що правда, то правда, — буркнув Пшедвоєньський. — Дуже вже жорстоко поступали з козаками українні королев’ята. Церкви замикали, роботи вимушували, до козаків відносилися, наче до похолопленого поспільства. Як хотів козак горілки вигнати, йому котли понищили. Коли мав він хутірець, його в нього забирали. Коли бажав він справедливості вимагати, то нема йому було куди і піти, бо кожен староста у магната в кишені сидів!

— А я про таке вашим милостям нагадаю, — сказав Лещиньський, — що Хмельницький, поки бунту не підніс, був вірним громадянином Речі Посполитої, який під Цецорою[81] воював, ще й до неволі дістався. Про що присутній тут пан Одживольський засвідчити може.

Старий полковник кивнув головою. Одживольський, на щастя, не додав, що судьби Одживольського і Хмельницького виявилися зовсім різними. Першому вдалося втекти з табору гетьмана Жулкевського до кордонів Речі Посполитої, в той час, як майбутній козацький ватажок втратив там батька, а потім стратив літа, стогнучи в язичницькій неволі в Криму.

— А я вам так скажу, — загув пан Пшедвоєньський, — що, якби козаки не у володіннях Вишневецьких та Потоцьких мешкали, а тільки в Мазовії чи в Малій Польщі, тоді ніколи не було б бунту козацького, бо їм ніхто з панів-братів кривди б не чинив. Хто у всьому тому винний? Кролев’ята українні, яких на заході Корони і не знайдеш.

— Сміятися мені хочеться, — презирливо сказав Барановський, — коли я слухаю оце вас, мазурів, панів-братів з Великої та Малої Польщі, з Підляся, з любельського воєводства. Та що ви знаєте? Та чи боронилися ви хоч раз від татарів? А досвідчили ви хоча б раз на власній шкурі козацького бунту? А чи колись спалив вам різун двір чи хутір? Та ще й такий, який вартий двох десятків ваших мазовецьких нещасть? Так що, коли тебе, пане Пшедвоєньський, слухаю, чи знаєш, що я чую?

— Не знаю.

— Плач діток моїх, коли їм чернь голови косами обрізала, — промовив Барановський таким голосом, зо будь-які розмови за столом припинилися. — Крики моєї жінки, коли її десяток козаків один за одним ґвалтували. Від Брацлава по Чернігів, від Києва по Корсунь страшно била нас чернь українна та козаки. Мордували, чим тільки під руку попадало. Забивали сокирами, скобелями, кістенями, серпами нам горлянки різали, свердлами нам очі виймали, били нас голоблями чи штакетинами з заборів. Косами розтинали вуста від вуха до вуха, говорячи при тому: «Хотів, ляше, мати Корону від „можа до можа“, так май тепер Річ Посполиту від вуха до вуха». Я бачив, як ґвалтували дівчат невинних. Як обрубували нашим руки та ноги. Як прикрашали шляхетно уродженими дітьми дерева та хрести. Як за глоток горілки віддавали в полон орді діточок наших. Як жінкам в надії розрізали черева, а плоди пекли на списах над вогнем, як зашивали їм всередину кота дикого, замість дитяти. Як мого приятеля, Теодора Єльця, хорунжого київського, живцем на дворі спалили. Як пана Олександра Немірича на смерть голоблями затовкли. Як Полегенько в Києві топив ксьондзів та монахів в Дніпрі. Як князеві Четвертиньському власний млинар голову пилою відпиляв, а перед тим у нього на очах його жінку та дочку поганьбили. Як діставала чернь трупи могил, клала тіла жінок на чоловіків і казала при тому: «Плодіться, ляхи, та заселяйте землю польську», як палили двори та села…

Барановський вже не сидів. Він кружив довкола столу, заглядаючи до очей шляхтичам.

— Якщо ж тоді за все це всі ви, шляхта Польщі і Русі, не помститеся ваших гербових братів з України, якщо станете тут про мир говорити, шиї гнути перед збунтованими хамами, тоді знайте, що не вважаю я вас за шляхетно уроджених. Тоді вам тільки гній на поля возити. Тоді залишається вам нашити на шаровари клапани ззаду, як це содоміти у Хранції роблять. І залишається вам бабів зводити, писарчуком у москаля служити. І тоді не коронні ви сини, але тільки собаки та курвини сини… І скажу вам тільки, що пес вас їбав!

Одживольський схопив ротмістра за руку, притис до столу, сам підірвався на ноги.

— Досить!

Барановський замовк. Для нього це була вже остання можливість. Бо пани-браття вже скочили з-за столу, в руках заблищали шаблі, чекани та обушки.

— Сам я помстився, — закінчив пан Барановський. — Але ж цього завжди мало. От, два тижні тому, перед тим, як його милість гетьман визвав мене до Глинян, в степах над Бугом зустрів я п’ятьох козаків. Великі з них молодці були, лицарі православні, які перед тим зарубали старого бернардина, що укривався на покинутому дворищі. Так повірте, коли ці воїни запорізькі побачили мене, впали на коліна і почали милості просити. Дуже достойно кричали та на палях танцювали потішно. А коли з них шкіру дер та очі свердлами викручував, такі потішні речі розповідали, що я від сміху сльозами заливався. Уявіть собі, що один з них пророкував, що корону королівську три чорних орли подзьобають, але ж піднесе її з землі та на голову вкладе польський лицар, який буде мати щит на щитові, і той же лицар Україну вспокоїть. То може це хтось з ваших милостей? Що ви на це, пан Пшедвоєньський? А ти, пан Лещиньський? Не носиш, часом двох щитів перед собою?

— Щит на щитові… Так то ж може бути герб Яніна. А я — Ястженбець.

— Ну от, бачиш, пане-брате. Вірно я козака на палю вбив, бо брехав.

— І що, легше стало по тому мил’с’дареві?

— Ні, пане-брате. А знаєш, чому? Бо поводир тих різунів від мене втік. Відокремився від них, уникнув кари, а коли ми його через степи гнали, скакнув з конем до ріки. Молодий був і гладкий. До кінця життя я його запам’ятаю. А коли вже ноженятами на палю сучити почне, тоді я на його бандурі йому ж таку думку заграю на два серця, що з тою палею він відразу ж до пекла полетить.

— Пане Барановський, — сказав полковник Одживольський. — Залиши нас одних.

— З причини сивої бороди вашої милості, не спротивлюся. Мил’с’дар Швірський! Я нагадую панові, що сьогодні…

— Не забув я про те, мил’с’дар пане-брате.

Барановський розсміявся, обернувся та вийшов з кімнати.