Іван Петрович Крип'якевич - Галицько-Волинське князівство, Іван Петрович Крип'якевич

католиків) [Тейнер, МП, № 566.]. Виступи відбулися не лише у Володимирі, а також у Львові: купці–католики переховувалися у львівському замку, а купці з Торуня зазнали якоїсь шкоди[179].

Хто був прямим ініціатором цих подій — джерела мовчать. Можна припускати, що проти князя виступила боярська група, але не все боярство; найбільш впливовий з бояр, Дмитро Дядько, відмежовується від виступів проти князя та іноземців [Болеслав–Юрий II, с. 157.]. Основну участь у цій громадянській боротьбі брали, правдоподібно, жителі міст, яким найбільш завдавало шкоди засилля іноземців, особливо чужоземних купців і міських колоністів, — у Львові купці–іноземці переховувалися в замку, очевидно, побоюючись виступів міських мас. Можна також висловити здогад, що якусь роль тут відіграли Любарт або його прибічники: убивство Юрія відкрило йому шлях до влади.

Смерть Юрія II поклала кінець незалежності Галицько–Волинського князівства. Почався період довголітньої боротьби за Галичину і Волинь, який закінчився поневоленням цих земель сусідніми державами.

На Волині був визнаний князем Любарт–Дмитро, син Гедиміна [МПГ, т. 2, с. 629.], його жінка походила з родини галицько–волинських князів і з цього виводилися йому права на галицько–волинську спадщину.

В одному з пізніших літописів відзначено, що «Любарта прийняв володимирський князь до дочки у Володимир, Луцьк і в усю Володимирську землю»[180] [Русько–литовський літопис. — Ученые записки второго отделения императорской Академии наук, Спб., 1854, кн. 1, отд. 3, с. 127.]. Але за яких умов Любарт прийняв владу, ближче невідомо. Можна здогадуватися, що волинське боярство орієнтувалося на могутність Литовської держави, і справді Волинь одержала допомогу від Литви. Любарт намагався поширити свою владу також на Галичину і, принаймні номінально, був визнаний галицьким князем[181].

Але фактично Галичині судилася інша доля. Її послідовно намагалася захопити Польща. Польський король Казимир, на першу звістку про смерть Юрія, з невеликим військом напав на Львів, визволив іноземних купців з львівського замку, пограбував княжу скарбницю — але поспіхом мусив відступати зі Львова [МПГ, т. 2, c. 629.]. Причиною було те, що бояри взяли управління у свої руки і виступили проти іноземної агресії. Боярство очолив Дмитро Дядько з близького оточення Юрія II, який прийняв титул «управителя або старости Руської землі». Бояри звернулися за допомогою до ординців і це стримало Казимира від дальшої війни. Він увійшов у переговори з Дядьком і уклав з ним договір[182]. В подальшому Дядько впорядкував відносини з надбалтійськими містами[183] та з Угорщиною[184], забезпечуючи свободу торгівлі. В цілому боярська верхівка проводила поміркований курс, намагаючись применшити враження від смерті князя та нормалізувати відносини з сусідніми державами.

Залишається нез’ясованим, чи Дмитро Дядько керував самостійно чи залежав від Любарта, або був васалом угорського або польського королів[185]. Правдоподібно, боярство лавірувало між Литвою, Польщею, Угорщиною та Золотою ордою і, завдяки своїй мирній політиці, зуміло деякий час утримати владу.

Але Казимир не облишив агресивних планів. 1349 р. він організував великий похід на Галицько–Волинське князівство, захопив головні міста, приєднав Галичину та частину Волині до Польської держави. Любарт разом з іншими литовськими князями захищав Волинь. Так виникла довголітня війна, яка закінчилася тим, що Галичина з Белзькою землею і Холмщиною опинилася під гнітом Польського королівства, Волинь — під владою литовської династії.

ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД. ВЛАДА КНЯЗЯ

В Галицько–Волинському князівстві, як в інших князівствах Русі періоду роздробленості, державна влада належала князю, який спирався на феодальну верхівку країни — великих землевласників — бояр та місцевий патриціат. Князь і боярсько–патриціанська верхівка були пов’язані спільними інтересами, скерованими проти експлуатованих груп — селян, дрібних бояр та незаможного населення міст; вони держали спільний фронт, придушуючи всякі виступи незадоволених мас. Але, одночасно, між князем і боярством точилася постійна боротьба за владу. Князь намагався зосередити всі державні функції та стати «самодержцем», бояри — обмежити владу князя і зробити його своїм знаряддям. Ця боротьба знаходила відбиток у деяких формах державного устрою.

Внаслідок близьких зв’язків з Польщею, Угорщиною та іншими країнами Центральної Європи в устрої Галицько–Волинського князівства з’явилися деякі елементи західного права, яких не зустрічаємо в інших князівствах Русі.

Галицько–волинські, як і всі інші, князі виводили свою владу із спадщини предків. Данило вважав Волинську землю за «отцину», а Галичину називав «полуотчиною» [Іпат., с. 483, 489, 535.]. Такі самі погляди були поширені серед боярської верхівки. Бояри просили угорського короля: «Дай нам, отчича, в Галич Данила», і посадили його «на столі його батька великого князя Романа» [Іпат., с. 484, 486.]. Князі у грамотах підкреслювали свою генеалогію: «Се я, князь Володимир, син Васильків, внук Романів...», «Се я, князь Мстислав, син короля, внук Романа»[186] [Іпат., с. 594, 595, 613.]. Юрій II титулує себе «уродженим князем» або «дідичем» [Болеслав–Юрий II, с. 77, 153, 154.].

Загально прийнятим титулом галицько–волинських правителів був «князь». Це видно на прикладі вживання цього титулу літописами та з княжих документів.

Деяким князям як виняток надавано титул «великого князя». Так титулуються в Галицько–Волинському літописі Роман Мстиславич [Іпат., с. 479, 483, 486, 540, 554, 569, 574.] та його жінка «княгиня велика» Романова [Іпат., с. 486, 487, 490, 492.]. Але ці титули вживано лише після смерті Романа і лише в Галицько–Волинському літописі, — отже, виникає питання, чи Роман справді називав себе великим князем. Великими князями звалися видатні київські князі, але цей титул не був постійним і не перетворився у сан київських князів. Тривалий титул «великих князів» встановили лише суздальські князі. Роман деякий час володів Києвом і Київщиною — може, виходячи із цього, літописці називали його великим князем.

Галицько–Волинський літопис у деяких випадках називає великим князем Данила, а один раз обох братів, Данила і Василька [Іпат., с. 525, 536, 590.]. З цього видно прагнення літописця звеличати своїх князів найбільш почесними назвами. Але місце «великого князя» надалі зайняв титул короля. Цей титул прийшов на західноукраїнські землі із Західної Європи. «Королем Галичини» вперше назвав себе угорський король Бела III 1189 p. [Феєр, т. 2, с. 247.]. Пізніше Андрій II, прийнявши протекторат над молодшими Романовичами, почав звати себе королем Галичини і Володимирії (з 1206 р.) [Феєр, т. 2, с. 31–32; т. 3, ч. 1, с. 100.].

В 1215–1216 рр., за згодою папи, коронованим королем Галичини був син Андрія, Коломан [МГГ, т. 11, № 227.].

Титул «король» римські папи вживали інколи в листуванні з руськими князями. Так, Гонорій III 1227 р. запитував «всіх королів Русі», чи вони бажають з’єднатися з римською церквою; Григорій IX 1231 р. закликав «світлого короля Русі» приєднатися до католицької віри[187] [ЗНТШ, т. 123/124,