Ірина Вільде - Незбагненне серце, том 1, Ірина Вільде

не зачинивши навіть дверей за собою. Якийсь час тихо. Потім насуваються, як градова хмара, кроки зі сторони спальні дядьків.

Дядина заспана, незадоволена цією ранішньою пригодою, береться справу з місця схопити за чуб і вбити:

— Ну, Міро, буде тих «першоквітневих» жартів...хоч сьогодні маємо вже, богу дякувати, восьме травня... Також вигадка!.. Івась просто обурений на тебе... мусив піти в прибруканій сорочці... А дядько хіба вийде з хати без кави, чи як?

Дядько стає на порозі покривджений, уражений.

— Власне... як то — я, може, маю сьогодні на снідання молоко пити?

Тоді Мірі стріляє нова думка до голови:

— Я справді не знаю, як воно буде з кавами й Івасевими сорочками... і тим раннім базаром... справді... Хіба тітка сама мусить рано вставати... бо я...виїжджаю звідси...

Такого звороту справи зовсім не було в програмі, навіть у Міри. Тепер щойно, як вихопилася така думка, починає вона сама дивуватись тому, що так досі не сталося.

Тітка аж загикується:

— Ти... ти... виїжджаєш? Куди?.. На яке?.. І чому? Я хотіла б знати... чому? Хто тебе збунтував, дівчино?

Міра вже вхопилася цього приємного слова «бунт» (з уст самої тітки дісталося їй воно) й відразу знайшла розв'язку цього «годі», що найшло на неї так несподівано зранку: це ж бунт пробудився в ній. Бунт!

— І куди, і пощо ти їдеш?

— Їду в світ...— кидає фразу, але зараз змірковує, що таке непевне слово може лише підірвати повагу до її рішення, тому спростовує:

— Ще не знаю напевно... Тіточка пригадує собі, що тому півтора тижня пропоновано мені місце доглядачки при хворій пані Н. А потім... я вчора читала, що фірма ї. пошукує метких агенток... Я загляну й туди...

Дядина аж присідає на краю ліжка з того незрозумілого, що б'є з мови Міри.

— І ти думаєш, що там... на новому місці... будуть. тобі каву до ліжка носити? Ти думаєш, що там непотрібно буде працювати... може, навіть тяжче, як у нас? Бо, врешті, ти не замучувалася у нас працею...

Міра й собі схоплюється:

— Хто каже, що я не хочу працювати... Я власне шукаю праці!

В такому разі чого ж ти нас покидаєш? — вилущує до останньої плівки питання дядько.

— Бо їду... бо покидаю...— борониться Міра такою штубацькою відповіддю, щоб тільки позбутись їх з кімнати.

Коли, нарешті, остається сама, виплигує одним і коком з ліжка, простує рамена, аж щось тріщить у тих засиджених костях і ще раз каже собі в думці, щоб хто не підслухав:

— Їду — нарешті, їду... бо бунтуюся... А ви не питайте мене... не питайте... ані ви, тіточко, ані ви, дядечку, бо ви ніколи вже не зможете зрозуміти насолоди, що її дає... бунт... Їду... їду... їду!..

1935

МОЇЙ БУКОВИНІ

В моїй батьківщині під цю пору колишуться по крутих польових доріжках (чи буду ще колись ними ходити?) навантажені хлібом вози. По досвітках скриплять колодязі, а вечорами линуть сині димочки до неба, як сама молитва. В моїй батьківщині... але ви цього не знаєте...

В моїй батьківщині осінь ступає в червоних сап'янцях, заквітчана у соняшники і китиці винограду, підхмелена на весіллях, розспівана на толоках. Але ви цього не бачите.

У моїй батьківщині вечірні тумани заступають хороводи русалок, і зорі так близько над землею, що можна говорити до них і чути їх мову. В моїй батьківщині... але ви цього не чуєте...

У моїй батьківщині сонце ходить босоніж, оперезане бабиним літом, з червоною калиною у русявій голівці. У моїй батьківщині... Але по що я буду говорити вам про неї, коли ви не тужите за нею, коли вона для вас така далека й така недійсна?..

1936

РОЖІ

Вчора знову посланець приніс мені рожі від вас. Перевтомлені, з рисками невиліковної смертельної недуги, червоні, берегами чорні, чайно-жовті сумні голівки.

Невже ж ви мали серце, посилаючи їх мені, засудити їх на смерть? До того ж, на найгіршу смерть на світі: смерть від передчасного прив'ядання.

Та цим разом не залишу вас без відповіді.

Будь ласка, сядьте собі проти мене. Що ж ви? Не треба так боязко, на самому бережку.

Тепер слухайте: як і що можна подумати про чоловіка, що сьогодні, так, сьогодні, в часи безробіття, голоду, переоцінки моральних цінностей, бунту і занепаду, тратить свій час, волю, думку на те, щоб жінці вислати кілька хворих рож?

Ви ж знаєте (хто це має знати, як не ви?), що я не цілуватиму тих рож, що я навіть не поставлю їх у вазу, що я не обтинатиму їм щодня кінчиків, щоб продовжити їхнє життя що я не засушу і не спалю з честю їх по емері.

Все це ви знаєте.

Ви знаєте навіть більше. Ви знаєте, що я залишуся байдужою до них тільки тому, що вони від вас. Ви знаєте, що я передчасно прожену їх з своєї кімнати, бо я, сучасна, ділова жінка, не можу розуміти, як чоловік у наші часи, тобто в часи безробіття, голоду, бунту і занепаду і т. д.

Еге ж, я не можу зрозуміти цього! Та одного ви не знаєте, приятелю. Не знаєте, що ця сама «ділова», «сучасна» жінка ладна б складати пелюстку до пелюстки, ладна забальзамувати їх, заморозити, аби довше зберегти їх вроду, готова не знаю що зробити і тими самими «хворими» рожами в ті самі «наші» часи, коли б їх прислала чиясь інша рука.

Але цього бажати — все одно, що бажати собі сонця з неба.

1936

НЕ МОЖУ...

Тому що в бар-ресторані Попеску в Констанці обідала майже вся команда корабля «Вікторія» і багато хто з команди грецького корабля «Патріа», який чомусь уже п'ятий тиждень стримів на зовнішнім рейді, Міка (як майже ні в однім ресторані не водиться) мала одну годину обіднього відпочинку.

Цю годину вона мала по обіді, десь біля третьої, як кінчали їсти моряки.

Цього часу вистачало, щоб переодягтись у тенісову суконку, змінити півчеревики на білі гумаки й побігти на корт, отут зараз, коло самого ресторану.

Давніше ужитковувала цей час на справжній відпочинок. Лягала в себе нагорі на «диван» (старовірні румуни не визнають ліжок) і перечитувала (просимо не посміхнутись з недовір'ям), може, восьмий-дев'ятий раз Коцюбинського «Тіні забутих предків».

Мама раз у раз писала з Кишинева: «Думай по-українськи, бо так плинно по-румунськи говориш, що я боюсь,