Вольфґанґ Шивельбуш - Речі і люди. Есей про споживання, Вольфґанґ Шивельбуш

class="p1">Іще до того, як ці нові стосунки людини з масою товарів викликали до себе увагу з боку психологів, соціологів і філософів у ХХ ст., в епоху розвиненого масового споживання, з’явилися перші спостереження щодо феномена надлишкового подразнення. Їхнім предметом була спочатку не маса речей, промисловий вибух яких був іще попереду, а маси людей у метрополіях і нових масових транспортних засобах. Від слів Константена Пекера, учня Сен-Сімона, сказаних у 1840 р., про збіговиська людей і пов’язану з цим інтенсивність подразнення, пряма лінія веде до психології надлишкового подразнення Георга Зіммеля.

За Пекером, «афекти схиляються до того, щоб розбитися на якомога більшу кількість предметів та людей і внаслідок цього все менш інтенсивно і якомога менше часу віддаватися кожному окремому з них. Це означає начало нестійкості… там, де життя і прояви темпераменту виграють у широті, вони програють у глибині»[274].

Коли Георг Зіммель у 1900 р. підхоплює тему надлишкового подразнення, його цікавлять не так міжособистісні стосунки в людській масі, як вплив примноженої за шістдесят років маси речей на людей, тобто повний розвиток того, що він називає «об’єктивною культурою»: «така приголомшлива маса кристалізованого, позбавленого індивідуальності духу, що особистість перед нею, можна сказати, просто безсила… і… її наче несе потік, тож їй майже немає потреби самостійно робити рухи аби плисти»[275].

Зіммель, так само як перед ним Адам Мюллер і Джон Раскін, виходить із первинних інтимно-особистісних стосунків між людиною і річчю.

Він говорить про «душевність» і «суб’єктивне забарвлення» виготовленого одним ремісником продукту, про «“дорослішання” особистості в оточенні предметів», про «внутрішній процес засвоєння та вкорінення, що відбувається між суб’єктом та об’єктом і виключає можливість незгоди між ними»[276].

Зіммелева «незгода» – це те саме, що асиметрія виробництва і споживання. Вона стає помітною тоді, коли індивідуальний виробник замінюється, відповідно, машинним виробництвом з його розвиненим поділом праці. І позаяк це вже не індивідуальна, а анонімно-механічна праця, що «фіксує» себе в продукті, останній перестає бути «особистим».

Зіммель: «Внаслідок глибокої спеціалізації має місце неадекватність форми існування робітника і форми існування продукту, яка розв’язується у такий спосіб, що його почуття виходять не з його душі, а із його зв’язку з іншими продуктами. Через його фрагментарний характер йому бракує душевності, яка так природно виникає щодо витвору окремої людини». Замість особистості, інтимності й теплоти новий продукт викликає відчуття “холодної стриманості й анонімної об’єктивності”»[277] (курсив мій. – В. Ш.).

«Бездушність» масового продукту була вже тоді, коли Зіммель писав ці слова, загальником культурної критики. Вона нерідко позначалась як «американська». Так, Райнер Марія Рільке говорить про досвід дідів, для яких «майже кожна річ була посудиною, в якій вони знаходили людське і потроху додавали людське», натомість «з Америки тиснуть пусті байдужі речі, речі-привиди, муляжі життя… Дім, в американському розумінні, американське яблуко чи тамтешня виноградна лоза не мають нічого спільного з домом, плодом, виноградом, що всотали в себе надії і думи наших предків… Живі, пережиті нами речі, речі – учасники нашого життя ідуть в небуття»[278].

Також Зіммель, як свідчить його мова, не зовсім вільний від подібної культуркритичної чутливості. Однак він на цьому не зупиняється. Там, де інші задовольняються констатацією одноманітності, безособовості та субстанційної невагомості нових продуктів, він убачає глибше значення асиметрії масового продукту і споживача. Не відсутність духу й душі характеризує промисловий продукт, а навпаки, їхнє величезне накопичення й ущільнення, що лишають позаду себе будь-яке індивідуальне. Його зауваження про те, «що в цій окремій речі настільки ж менше душі, наскільки більше душ брали участь в її виготовленні»[279], нагадує опис Марксом відносин між індивідуальним робітником і комплексом машинерії: «Розсіяний, підпорядкований машинному процесові як цілому… сам лише член системи, чия єдність уже не в живих робітниках, а в живій (активній) машинерії, що протистоїть його окремим, позбавленим значення діям як потужний організм»[280] – а пояснення Зіммеля «бездушності» масового продукту цілком могло належати Марксові:

Доки продукт переважно виробляється одним виробником або в умовах слабко спеціалізованої кооперації, об’єктиво­ваний у ньому зміст духу і сили не може значно перевищувати зміст духу і сили суб’єктів. Лише ускладнений поділ праці робить окремий продукт місцем збирання сил великої кількості індивідів; тому він, якщо розглядати їх як єдність і порівнювати з окремим індивідом, має на порядок його переважувати; і це накопичення властивостей і досконалостей сягає безконечності, тоді як розвиток індивідуальностей… за самою їхньою природою на непереборні обмеження[281].

Уявлення про те, що кількість речей і подразнення в сучасній цивілізації все збільшується, тоді як органічна здатність до сприйняття подразнення і його переробки людиною лишається незмінною, становило основу сучасної теорії неврастенії. Вона виходить із фізіологічно-анатомічного запасу енергії нервів, що споживається через сприйняття і переробку подразнення. В умовах «повільніших» традиційних суспільств та економіки спожита енергія нервів відновлюється подібно крові під час кровообігу. Тепер згідно з теорією неврастенії з прискоренням модерну і зростанням матеріального виробництва справа доходить до своєрідних змагань з бігу між зайцем та їжаком, в яких здатність сприйняття, обробки та відновлення суб’єкта споживання безнадійно відстає від виробництва товарів і подразнень. Якщо ж останній спробує кинутися навздогін, то стикнеться з новою дійсністю як постійним підвищенням вимог до його здатності сприйняття й асиміляції. Для Макса Нордау, котрий уважав, що неврастенія закінчиться виродженням (таку назву має його впливова книжка, опублікована в 1896 р.), проблема полягала в тому, що «наш шлунок… не може встигати за нашим мозком і нервовою системою»[282]. Він мав би сказати точніше: зі споживанням мозку та нервової системи – адже обмін речовин не може поповнити спожите. Однак це також не було останнім словом, оскільки знайшлося рішення. Лише біологічно слабкі гинули в кільватері цивілізації. Сильні вижили, пристосувавшись у цивілізаційно-дарвіністському сенсі. Нордау пророкував наприкінці ХХ ст. появу «нового роду людського, якому не шкодитиме кожного дня читати квадратні метри газет, постійно розмовляти по телефону, жити наполовину в залізничному вагоні або аеропорту, жити і не випускати з уваги події на всіх п’яти континентах… Він умітиме відчувати задоволення посеред мільйонного міста і зі своїми надпотужними нервами легко й без напругі відповідатиме незліченним вимогам життя»[283].

Сьогодні Нордау міг би назвати цей рід людський модним слівцем cool. Адже воно увібрало в себе холодні товари масового виробництва, крижані нігілістичні краї Ніцше, суспільство, що втратило природні зв’язки, Фердинанда Тенніса та «полярну ніч крижаної темряви» Макса Вебера.

Його безпосереднім витоком стала метафора холоду, що викристалізовується наприкінці ХІХ ст. в термодинаміці, точніше, у другому законі термодинаміки, що відомий також