Шевчук Валерій - Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд, Шевчук Валерій

Було тут і групове фото, де стояв гурт студентів.

— Оце, — показала господиня на одного із них, що стояв посередині, — Саватій Березняк, голова української громади Комерційного інституту. Доля його сумна, схопили муравйовці 1918 року, і у в’язниці він помер. Та й доля всіх цих славних хлопців не ліпша, не виключаючи й мого Миколи. Тільки цей, здається, і досі живе в еміграції.

Обличчя юнаків були прекрасні: ясні, розумні, повні життя, наскільки це могла передати стара світлина.

Переглянув фотокартки пізнішого часу — веселі, щасливі, засміяні люди під часи відпочинку — і подумав, слухаючи короткі пояснення старої жінки: щó має вона думати й відчувати, адже на її життя і любих людей її кола, світлих і розумних, чесних і відданих святим пориванням, наїхав червоний, заюшений кров’ю і розпечений, як залізо, зубастий молох-хам, який нещадно всіх перемолов, і тільки через особливе, може, також абсурдне щастя, ця жінка, колись справжня красуня, вишукано одягнена і з мрійною задумою в очах, зуміла зберегтися, але що з того, коли її світ, чиї уламки оце й відбито на світлинах, згромаджених у ветхій, як і вона, хоромині фотоальбому, було так нещадно й безповоротно знищено?

— В усіх цих людей, — сказала, ніби підслухала мої думки, господиня, — залишилася тільки я і хіба ще хтось, як оцей Микола Ковалевський, тезко мого чоловіка, котрий зумів утекти.

— Страшні речі, — мовив я. — Але добре, що зуміли це зберегти.

— Та кому буде цей мотлох потрібний по мені? — сказала гірко. — Мого Славика також уже нема.

І почала показувати зображення свого сина В’ячеслава, і той поступово виростав через ряд світлин, поки став юнаком із буйним кучерявим чубом, в окулярах і з тонким інтелігентним лицем. Але одна особливість була в його зображеннях: очі, темні й глибокі, залишалися завше сумними, ніби почував, що він нащадок знищеного світу, а отже, приречений і сам. І виявилося, що це й справді так, але забрав його зі світу не Молох, а Господь.

— Правда, ви з ним трохи схожі? — спитала господиня. — Я це відразу помітила.

Але, на мою думку, я з тим хлопцем схожий не був, хіба щось в очах, бо не мав ані пишного кучерявого чуба, ні його вроди й вишуканості — я пагінок коліна простішого. З другого боку, не помилялася: і цей хлопець, і загинулі люди були мені симпатичні, тобто подобалися, а що так, на них і на хлопця я схожий був. Бо хоча не міг похвалитися відомими чи високоосвіченими предками, потяг до таких людей мав сильний, отже, хотів бути таким, як вони, і вони, можливо, могли б стати моїми друзями й однодумцями, бо серед сучасників я мав і маю друзів вельми мало. Отож і я по-своєму істота також колишня, не так теперішнього, як знищеного Молохом світу, бо той Молох існував і тоді, і так само жер і перетравлював людські душі, перетворюючи їх у духовних, собі підлеглих і прихильних, мутантів. Я ж не тільки йому не віддався в непорушне й вічне підданство, як писали у давнину, але намагався в цьому страшному світі власну честь зберегти. Ось чому з такою пожадливістю вдивлявся в ті погаслі й непогаслі на фотопапері обличчя, нутром відчуваючи, що з ними був би принаймні не самотній. І тут мене навідала парадоксальна думка чи запитання: "А Іра — чи могла б уписатись у той світ?" Але на це дала недвозначну відповідь господиня, бо назвала її "дівкою" і у свою фортецю-дім не допустила. І хоч як любив я Іру, в глибині душі мусив погодитися, що мала рацію, хоч Іра і вважала себе принцесою чи царицею. Але світ принцес і цариць, подумав я, існував ув іншому вимірі, який, як і світ Молоха, із цим, побаченим мною, аж ніяк не поєднувався, хоча Молох знищував так само нещадно і світ принцес і цариць.

Ми того вечора довго засиділися, пили чай, і я слухав про школу Дурдуківського, про літературну дискусію двадцятих років, про Сергія Єфремова та Андрія Ніковського, про Федора Матушевського, професора та поета Миколу Зерова, про Максима Рильського, Валер’яна Підмогильного та Євгена Плужника — виявляється, усіх цих людей її чоловік знав, а опосередковано й вона.

Господиню начебто прорвало; очевидячки, у своїй пустці-фортеці давно не мала справжнього, їй до душі, співрозмовника, і ці спогади й розповіді нуртували в ній і все-таки шукали виходу, мучили й неволили, отож, живучи вічно замкнутим і суворим життям (те, що невеликі виходи в учительський світ, тобто до колег, усе-таки залишалися, не заперечувало цього, бо там жила в інших сферах та обертах, сказати б, новонадбаних), вона не могла не стомитися, що зовсім не визначало заламання. Чи був я схожий на її сина — це, як сказав, проблематично, але в одному мала безсумнівну рацію: я її зрадити не міг, та й не в такому віці пробувала, щоб боятися зрад. Отож, твердо знаючи, що й сама невдовзі перейде у світ тіней, шукала у ньому, який був до неї ворожий, хоч якогось опертя і, волею долі, знайшла його в мені, і в цьому, гадаю, не помилилася. Не зайве звідомити: той альбом, як і залишки книжок її чоловіка, переховується й досі в мене, і коли ставало по-особливому гірко чи самотньо, я виймав його із шафки й уважно розглядав — це стало для моєї самотньої душі своєрідним лікувальним моціоном, відтак альбом зробився для мене ніби сімейним, хоча, звісно, духовно-сімейним. Але те, що там зображено близьких мені, навіть рідних людей — безсумнівно.

30

Отже, той день виявився для мене вельми насичений подіями, через що ніч стала накописьком марень, що змінювалися одне за одним, з’єднані поміж себе абсурдними ланками, ніби переходив з одного простору до іншого вузькими сутеренами. Такі сни в мене бувають: з кімнатами, переходами, закапелками, сходами, підвалами, тобто все знову набувало форми лабіринту чи кросворда; такі сни вже описував у цьому скрипті, але, що цікаво, тієї ночі зустрічалися мені люди не з фотокарток, а цілковито незнайомі, до яких, однак, певний стосунок мав, бо віталися зі мною, підходили перекинутися словом, а дехто показував дорогу, куди маю прямувати, хоча я нічого ні в кого не розпитував і ні до кого не заговорював перший. Ці всі люди були вбрані в однакову сіру одежу, і чоловіки й жінки, власне, жінки мали вдягачку чоловічу, навіть однакове взуття й однаково по-чоловічому зачесані й підстрижені. Через це лиця їхні втрачали індивідуальні признаки, ніби це зійшлися з усіх вітрин міста манекени, хоч, як відомо, манекени не вбираються в однакову одежу; можливо, це якась уніформа, а може, й тюремний однострій, бо вікна й двері в цьому підземеллі, — чомусь був певен, що це підземелля, — були таки заґратовані, однак не помітив жодної сторожі, навіть міліції, тобто жодної уніформної відмінності. Всі рухалися заклопотано, як мурахи, інколи пливли кудись потоками, часом самостійно, одинаками, і тільки я поміж них залишався у звичайному уборі з довгим, до пліч, волоссям, яке завів у старшому віці, — ось чому вони вряди-годи підходили до мене, бачили-бо новачка, і показували, куди маю йти, — увіч знали, що я не є людиною їхнього світу. Але в довші розмови не вдавалися, може тому, що мав заціплені вуста, а може, склеєні, і коли б хотів щось сказати чи спитати, то не зміг би, язик у мене не рухався, а завмер у роті безживно. Отак, керований чемними чи, точніше, безпристрасними вказівками, я просувався тим підземеллям, доки вперся в зачинені на великого вислого замка двері — далі ходу не було. Але до мене діловито підійшла одно-стрійна істота і спокійно спитала, чи не відчинити мені прохід? Я кивнув, тоді істота вийняла з кишені довгого ключа без головки й наросту на кінці, а щось на зразок колуна, яким колють свиней, Устромила в замка, і дужка його миттю відкинулася, відтак істота замка зняла. Ці двері були не ґратовані, а щільно залізні, вони зарипіли десь так, як риплять у моєї господині, і я примружився, засліплений яскравим сонцем і лискучим морем, і осяйною піщаною косою, котра тяглась у глибину, — все це ніби намальоване, але особливо яскравими фарбами, що мінилися й фосфорували. На вступі до коси стояв молодик у самих плавках і сказав:

— Мене прислала Іра провести з вами екскурсію, але ви загаялися.

Хотів спитати, як його звати і чи не Іру Канішевську має на увазі, але язик був досі припнутий до долішніх зубів.

— Не турбуйтеся мовою, — чемно сказав молодик, — моя екскурсія буде така вичерпна, що запитувати нічого не доведеться. Я — Поет, і про мене вам Іра розповідала, а ця алея, чи б пак коса, пантеон її коханців, серед яких, правда, тільки я живий, отож і працюю тут екскурсоводом.

Я подивився вздовж коси: і справді, в глибині ледве мріли голубі завмерлі постаті-тіні, напівпрозорі, ніби з криги, через що під сонцем мерехкотіли, спалахуючи вряди-годи якимсь вудом.

Ми ступали по розпеченому піску, піт рясно спливав мені обличчям, хоч молодик-екскурсовод не прів — мав молоде, засмагле й навіть мускулясте тіло.

— Не назву жодного імені, — сказав Поет, — бо їх не знаю, а може, вони й не мають імен. Може, вони продукт її уяви чи вашої, це ще належить ученим дослідити. Але навіть те, що нам уявляється, також частина дійсності, отже, припустімо, що вони й справді були колись живими людьми, а може, є ними й досі. Зрештою, я не здивувався б, — Поет коротко всміхнувся, — коли б вони й не були продуктом чиєїсь уяви, а дійсні. Про це в мене складено чудового вірша, хочете, прочитаю.

Я хитнув, і він із картинними жестами почав читати вірша. Вірш був добрий, із несподіваними метафорами, але змістом темний, бо логічні зв’язки порушено.

— Як вам мій вірш? — спитав Поет, скромно понурившись.

— Чудовий, але без логічної витриманості, — хотів мовити я, але мій язик, як казав, був приклеєний до долішнього ряду зубів.

— Вибачте, — чемно сказав Поет. — Я забув, що ви німий, Іра мене про це попереджала. Але поети жити не можуть без похвали їхнім творам, такий уже наш ґандж. Ходімо розглянемо скульптури. Їх створила вона, та, про кого ви забагато думаєте, бо загалом чудовий різьбяр. Але побачити їх можуть тільки такі, як ми з вами, образно кажучи, рогоносці, бо рогоносці, колего, це люди з особливо загостреними почуттями.

Мій язик обурено рвонувся, бо хотів заперечити. Поет це помітив і знову коротко всміхнувся.

— Не вражайтеся, — сказав коротко, — бо ці всі, поставлені на постаменти, також рогоносці.