Шевчук Валерій - Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд, Шевчук Валерій

Про парк, і свою матір, і як ми там гуляли — вже розказувала. Більше не бувала там ніколи.

— А хотіла би поїхати?

— Не знаю, — мовила задумливо, курячи ароматизовану сигарету. — З одного боку — так, а з другого — ні. Не думала про те. Але чого це тебе зацікавило? — спитала втретє.

Речення було по-жіночому алогічне: коли існувало оте "так" і "ні", то про Житомир думала.

— Бачиш, — сказав, — у принципі мені сподобалася твоя пропозиція спільної подорожі. У Крим поїхати не зможу, бо треба було б тягти гору книжок, у тій глушині їх не дістати, а в Житомир поїду обов’язково, хоч, може, не на ціле літо.

— Але й туди треба тягти гору книжок, — зауважила.

— О ні, у мого брата чудова українська бібліотека, — сказав я. — Те, що там є, перейду, а решту доповню по київських книгозбірнях.

— І заведеш мене до своїх батьків? — спитала, криво всміхаючись. — До речі, вони живі?

Це був перший випадок, коли поцікавилася моїми батьками, хоч мала б ними цікавитися глибше, коли вищеспоруджену історію я не придумав.

— Мати живе, — просто сказав, бо не хотів її насторожувати інтересом до цієї теми, — а батько помер чотири роки тому.

— Я б поїхала, — протягла Іра. — Але ми домовилися, що будемо самі: без батьків, дідів і прадідів.

— Можна й не порушувати нашої домовленості, — сказав. — І я не пропонував тобі заходити в мій батьківський дім.

— А що ж пропонуєш?

— Тільки одне, — мовив. — Якщо цього тобі, звісно, хочеться. Розшукали б на Кашперівській червоний дім, довідайся тільки, який номер, бо на тій вулиці кілька будинків із червоної цегли, сходили б до парку, обдивилися б красоти — там чудова долина зі скелями. Тоді відвів би тебе до автобуса, а сам у Житомирі б залишився.

— Спокусливо, — сказала вона. — А скільки туди кілометрів?

Отже, у Житомирі й справді не була у свідомому віці, якщо не знала такої дрібниці.

— Три години автобусом, — мовив я. — І три години назад. За день легко вправитися.

— Невелика спільна мандрівка, — кольнула вона.

— Зате реальна, — сказав, ніби не помітив колючки. — Просто спала така ідея. І це буде не мандрівка, а епізод нашої мандрівки.

— Не забув, що тоді сказала?

— Коли сказала, чому мав забувати?

— Але я попросила не вірити, бо то був жарт.

— Сприймай і це за жарт, — прорік я.

— Сьогодні ти трохи колючий, — мовила, випускаючи дим. — Можна, подумаю?

— Тобто відповідь даси не зараз?

— Може, зараз, а може, й ні. Не знаю! Взагалі, і хочеться, і не хочеться. Я вже казала чому, не знаю, чи запам’ятав.

— О, маю чудову пам’ять! — засміявся.

— Помітила, — сказала не вельми прихильно. — Через це тебе трохи й боюсь. Щось ляпнеш дурне, а ти й запам’ятаєш. Мушу стежити за кожним словом.

— Але чому ж, Іро! — вигукнув зчудовано я.

— Бо часом поводишся… ніби в чомусь провинилася.

Логіка знову була жіноча: коли людина не почувається до вини, чому б того мала боятися? Але я знав, чого боїться. Страшиться, що звідаю те, що пильно від мене ховає. А кому з жінок з хованим характером подобається, що їм із грудей виривають їхні сокровенності.

— Отже, їдемо чи ні? — спитав.

— Не підганяй мене. Поїдемо до чи після моїх мандрів?

— Як хочеш, — відступився я. — Але проїхатися разом у рідне місто було б романтично.

— Ідея чудова! — згодилася Іра. — Але без візиту до твоєї матері, досить мені візитів!

Камінець кинуто в городець моєї господині, зрештою, мала рацію: коли б візит до моєї матері відбувся, то допита від матері було б учинено нещаднішого й жорсткішого. До речі, психологічно мене цікавила й така ситуація: а як би мати зреагувала, коли б довідалася, що кручу любов із дочкою Калиновської? Був переконаний, що так само, як і тоді, коли привів юну подружку з нестатечної родини. Бо із житейських причин мати могла б через невідомі мені резони толерантно ставитися до Калиновської, але щоб відчувала до неї дружнє наставлення, о ні, це протиприродно. Терпіти — це не значить любити, хоча любити — це не раз терпіти. Отже, відверто кажучи, був потай радий, що Іра не бажає зробити візита моїй матері, хоч, з другого боку, це означало, що вийти за мене в найближчі плани не вкладала. Але чи клав таке я? Відверто кажучи, також ні, бо маю надто невпорядковане життя. Окрім того, хочу вчитися далі, зрештою, серйозне ставлення до стосунків із Ірою такої можливості не перекреслювало, одначе наглити ситуацію не збирався.

— Коли ідея чудова, — сказав, — чи це значить, що згодилася?

— Не значить, — відрізала. — Хіба після приїзду з Криму. Отож коли приїду, вирішимо остаточно. Не люблю далеко загадувати.

Отже, "чудова ідея" відсувалася, хоч мені було ліпше поїхати з нею в наше рідне місто перед її від’їздом, бо після шкільних екзаменів мав-таки наміра навідатися додому. Але хіба не можу поїхати за літо двічі?

— Ніяких проблем, — сказав. — Як вирішиш, так і буде. А не захочеш, також твоя воля.

— Тобто тобі байдуже чи образився? — спитала обережно.

— І не байдуже, і не образився, — сказав, усміхаючись. Бо чого б мав ображатися?

— Чоловіки бувають настійні у своїх химерах, — усміхнулась і вона. — Але ти не такий, правда? Неревнивий і делікатний.

Фразу збудувала чудово: у першій частині звіщала, що добре знає чоловіків, притому у множині; друга частина застерігала, що це не має мене вражати, бо дав клятву на неревнивість, а третя, про делікатність, була мазком меду, щоби присолодити цю пілюлю. Але я вже до таких речей почав звикати, як кожний нормальний хворий до пілюль; отже, трути, захованої під медом, уже й потребував, як наркоман, а це значило, що все було нормально.

І ми нормально розлучилися, на пероні підставила щічку, я ту щічку поцілував, двері електрички розсунулися й забрали її з моїх очей, і я подумав, що до її від’їзду ми зустрінемося не більше як двічі, а як після таких бурхливих пристрастей мені залишатися самому? Знову прокинувся безпричинний страх а чи передчуття, що загублю її, адже вона — ніби пташка, яка прилітає до в’язня з одиночної камери: хоче — прилетіла, а хоче — зникне, і все не у волі в'язня, а таки пташки. Поки що прилітала справно, поїдала крихти з мізерної в’язничної пайки, заспівувала й щебетала, відтак зривалась і летіла у свій світ, в’язневі цілком чужий і невідомий. Отож мусив сидіти у своїй в’язниці й чекати тих прильотів, бо це неабияка втіха. І довго, нестерпуче її чекав, хоч добре відав, що ці прильоти до часу, бо між ними поставлено тверду загорожу ґрат, які годі розбити і мені, і їй. Зрештою, коли б ті ґрати й розбив і повернувся б додому, то як би тут пташку розшукав чи втримав? Розклав би на неї сильце, зловив би й посадив до клітки? Тоді вона б із принуки й справді оселилася б у домі, але чи співала б та щебетала, та й чи вживала б через дикість свою хай і значно кращий харч, ніж ті в’язничні крихти? Адже є пташки, що до неволі звикають, а є цілковито дикі, які неволі не терплять і в ній жити не можуть. І вся проблема в тому, що в’язень — у людському тілі, а вона у пташиному, а це значить, що єдиною істотою вони ніколи не стануть.

Ось про що я думав і яку дивну алегорію вимислив, стоячи на мості й дивлячись, як у далині зникає електричка, завозячи мою пташку на ії terra incognita[4]: сили затримати пташку в її вільному польоті не мав, але чи й праг? Безсумнівно, незважаючи на повне розуміння абсурду ситуації. Отож мені й залишалося, що сумно провести її, оту пташку в небі, очима й повернутись у тюремну камеру.

29

Але дістав і сатисфакцію, бо цього вечора господиня допустила мене до свого сімейного фотоальбому, а родинні альбоми мене завжди вабили — це своєрідний музей днів чи моментів, які хоч і застигли непорушно, вихоплені з рухомої дійсності, але не зникли до часу, доки їх зможе втримувати на собі папір. Зрештою, ветхі фотознімки можна перезняти, але зображення на них буде блідіше, бо й непорушно застиглі миті теж піддаються законові всетлінності — тут уже нема ради. Ось чому, коли потрапляв у чийсь дім, мені хотілося добутися фотоальбомів, байдуже, чи ці люди споріднені зі мною, а чи ні. І це попри те, що сам фотографуватися не любив, тож і власного фотоальбому не мав. Зрозуміло й чому: не мав тут, у Києві й біля нього, ані родини, ані дому.

Тепер, у похилих літах, такий фотоальбом у мене склався, здебільшого це були групові світлини, зроблені під час численних наукових конференцій, при зустрічах із колегами, що жили не в нашому місті чи й поза межами України і з якими мав наукові контакти. По смерті матері я забрав собі трохи наших родинних світлин, хоч, правду кажучи, брат їх мені рішуче дати не бажав, виділив тільки ті, котрі були в дублях: є там ще молоді наші батьки та й ми, діти, є фото вакаційні, бо брат, завівши численну родину, розжився на фотоапарата й ретельно фіксував усі приїзди знайомих та родичів, а найбільше етапи виросту своїх дітей; до речі, цими фотокартками ділився зі мною охоче, бо друкував їх не в одному примірнику. Серед цього накописька збереглася єдина Íрина фотокартка, яку подарувала мені під час поїздки до Житомира, бо захопила їх з собою кілька. Але про те ще розкажу, тут тільки звідомлю, що нечасто її розглядав, бо завжди, коли траплялася на очі, відчував недовідомий біль та й нехіть. Але тепер, пишучи цього скрипта, невеличке те фото вийняв і заклав за скло стелажа із книгами, але це було тільки напочатку; згодом знову сховав, можливо також через спалахи болю, які воно в мені викликає.

Той же фотоальбом, оправлений старим вилинялим оксамитом, що його показала господиня, розглядати було по-особливому цікаво, там-бо побачив картини життя, мені цілковито незвісного. Господиня звідомила, що збереглися світлини не всі; передчуваючи близький арешт, її чоловік частину знищив: не бажав, щоб через свій зв’язок із тими чи тими людьми останнім трапилася біда. Отже, її чоловік належав до шляхетних людей, які пильно бережуть честь. Його самого було кільканадцять відбитків: у групових світлинах та індивідуальних. Найдавніша — його батьки, дід із бабою і він разом з іншими дітьми — родина увіч була інтелігентна, середньої, як то кажуть, руки. Кілька дитячих зображень у різних ситуаціях, потім він — гімназист і студент, як сказала господиня, Київського комерційного інституту, в уніформі цього закладу: чорна студентська куртка, очевидячки, з оксамитовими вилогами (вони були світлішого кольору) і золотим значком; на голові — картуз, також обшитий оксамитом.