Ульмас Рахімбекович Умарбеков - Джура. Далека пустеля, Ульмас Рахімбекович Умарбеков

гуляла в хлоп'ячі, аніж у дівчачі ігри. Часом, покинувши друзів, з якими тільки-но гуляли, ми мандрували з нею далеко-далеко вздовж річки або, навпаки, йшли до майстерні і, сівши в кутку, спостерігали за роботою її батька. У майстерні, крім узбеків, працювали також п'ятеро чи шестеро росіян, які називали її Галею і щоразу частували цукром або ще чимось солодким. А от мої родичі з дядькового боку не любили ні тих робітників, ні батька Гавхар. Вони й мене сварили, коли дізнавалися, що я стирчав у майстерні. Та мені було байдуже до їхнього невдоволення, і я, тільки-но траплялася нагода, щодуху мчав до Гавхар. Здебільшого її можна було знайти у заростях джіди понад річкою. Скільки ми всього тоді передумали, перебалакали, сидячи там, на березі, часом до пізнього вечора! Наші дитячі мрії і сподівання не знали меж… Коли ж наставали сутінки, з берега річки ми виходили на сусідній пагорб слухати жаб'яче кумкання. Водночас від села долинало мекання ягнят, що шукали в надвечір'ї своїх матерів-овечок. Усе разом це оберталося на незвичайний концерт. Тим часом на землю спускалася ніч, і, хоч нас помалу починав забирати страх, ми ще довго сиділи, вслухаючись у її таємничі звуки.

А потім сталася біда: Гавхар упала з дерева і поламала собі ногу.

Мій батько, якого покликали на допомогу, невдоволено бурчав: ніколи, мовляв, не бачив такої бешкетниці, неподобство якесь.

Через якийсь тиждень ми мали переїжджати з кишлаку до Ургенча. Напередодні я зайшов до Гавхар. Вона самотньо лежала на супі[24], втупивши погляд кудись удалину. Побачивши мене, спробувала підвестися.

— Ти лежи, лежи, — сказав я і, взявши її за плечі, допоміг лягти на місце.

— Це правда, що ви збираєтесь їхати? — спитала Гавхар.

— Правда, — відповів я, — сідаючи біля неї.

Гавхар замовкла. Я теж мовчав, не знаючи, що сказати. Горло ніби чимось здушило. В цю мить я був сердитий на своїх батьків. Чого їм заманулося їхати до того Ургенча? Наче тут нам погано.

Тим часом Гавхар, урвавши мовчання, сказала:

— А в нас корова розродилась…

— Коли?

— Вночі. Телятко таке гарне! І велике. Завтра будемо молозиво робити. Ти любиш молозиво?

— Ще б пак!

— І я люблю. Один раз я вже куштувала, — похвалилась вона. — Татові приносили його товариші. Солодке-солодке!.. — Вона замислилася, потім зітхнула: — Тепер ми вже, мабуть, ніколи не побачимось?

— Чому?..

За мить мені й самому стало соромно за своє безглузде запитання.

— А ви хіба сюди повернетесь? — спитала Гавхар, пустивши повз вуха мій вигук.

— Не знаю, може, й повернемось, — відказав я, пожалівши її.

— Як повернетесь, ми знову підемо з тобою по джіду. Тато казав, цього року джіда добре вродить… А Ургенч — це далеко?

— Далеко. Цілий день їхати треба.

— Одужаю — приїду до вас. Тато обіцяв узяти з собою.

Не знаю, чи вона сама це вигадала, чи, може, справді батько їй таке говорив. Та мені було приємно почути про її намір. На прощання, бентежачись і соромлячись, я непомітно тицьнув їй під подушку маленький кинджальчик, виструганий власноручно з дерева, і бігцем подався додому.

Там усе вже було готове до від'їзду. Навіть скрині повантажили на гарбу. Я теж видерся нагору, поглянув у той бік, де була оселя моєї подружки, і побачив… Так-так, побачив її саму біля дверей будинку, вона стояла там, спираючись на якийсь ціпок. Гарба рушила, знявши хмару куряви, за якою зникла і Гавхар, що дивилася нам услід.

І ось через стільки років ми знову зустрілися. Та ба — від колишнього худющого, чорного, мов смола, бісенятка не лишилось і сліду…

— Ну, куди підемо? — спитала вона, всміхнувшись.

— Куди скажеш.

— Ходімо прямо, а там побачимо.

Ми рушили далі: Гавхар попереду, я — на якийсь крок позаду. День був жаркий, повітря мерехтіло перед очима від полуденної спеки. Та ми на те не зважали. Солодкі мрії бентежили моє серце. Проминувши ханський палац, ми почали петляти вузькими, кривулястими вуличками. Вийшли до медресе, і раптом мій ніс вловив пахощі смаженої риби. Я відчув голод і спитав Гавхар:

— Зайдемо на базар? Щось мені їсти захотілося.

— І мені, — погодилась вона відразу. — Я теж зголодніла.

На базарі було повно людей. Ми насилу пропхалися до рундучка, де продавали рибу і, знайшовши вільне місце, накинулись на апетитні шматки щойно засмаженого сома. Потім купили по фунту хусайні — гарного винограду з довгастими ягодами, які росіяни називають «дамськими пальчиками». Чомусь мені здалося, що я ніколи в житті не їв нічого смачнішого. Гавхар теж була задоволена.

— Як ти гадаєш, а там виноград буде? — спитала вона несподівано, не зводячи очей з золотавих грон.

— А ми звідси захопимо з собою, — запропонував я.

В цю мить на базарі зчинилось щось незбагненне. Усі, мов навіжені, посунули до воріт.

— Що це значить? — стривожено запитала Гавхар.

— Не знаю… ходімо подивимось.

Разом з юрмою ми випхались за ворота.

— Куди це всі біжать? Що сталося? — допитувався я в людей, що штовхалися біля мене. Але ніхто нічого не знав.

Біля караван-сарая, ніби зачепившися за щось, натовп спинився. Проте галас не тільки не затих, а, здається, ще й посилився. Звідусіль було чути:

— Підніміть його!

— На гарбу висадіть!

— Покажіть його нам, розтриклятого!

Людська юрма хитнулася вперед, потім назад, мовби даючи комусь дорогу, і над нею, ставши на якесь підвищення, показався сивобородий чоловік, вдягнений у чорний чапан. Поряд з ним з'явилися ще троє-четверо чоловіків. В одного з-поміж них руки були скручені мотузкою,