Валентин Ісаакович Річ - Мушкетери, Валентин Ісаакович Річ

— Зачекай! — крикнула Майя. — Зачекай! Слухай мене, Халіде! “…І сказали велети: найвищу висоту і найглибшу глибину, зірку опівночі, день, що дорівнює ночі, і священне число…” Чи так, Халіде?

Страшенно здивований хлопчик дивився на Майю. Очі його від хвилювання спалахнули ще яскравіше, засмаглі вилиці залилися рум’янцем. Він не міг вимовити й слова.

— І священне число, — повторила Майя.

— А далі? — тихо сказав хлопчик.

— “І спитали предки…”

— Ні, “і спитали люди”, — поправив її Халід.

— “І спитали люди: яке це число?..”

— І що відповіли велети? — прошепотів Халід.

— А ти знаєш?

Халід здивовано глянув на дівчину:

— Я ніколи не чув про священне число.

Всю дорогу Майя не вимовила більше й слова. Вона думала про таємничі скарби людської пам’яті.

Могутній плин часу розмиває граніт історичних фактів, перетворюючи його величезні брили на розсипчастий пісок переказів і легенд. Але геологи, дослідивши пісок, можуть дізнатися, з якого каменю він утворився. Чому ж не можна з дрібочка легенди відновити події?

І сама собі відповідала: “Можна!”

…Ще здалеку вони побачили вертоліт. Він стояв на землі біля великої скелі — тієї самої, де була печера із зеброю і жирафою, знайденими Фернаном. А на верху скелі чорніла маленька людська постать.

Коли Майя з Халідом під’їхали ближче, незнайомий зліз із скелі і, скинувши капелюх, відрекомендувався:

— Уільям Сміт, Лайкський університет.

Майя зіскочила з коня і назвала своє ім’я.

— Ви любите прогулюватися верхи? — доброзичливо поцікавився юнак.

— Я люблю ходити на лижах, містер Сміт!

— Називайте мене просто Віллі, — запропонував, усміхаючись, приїжджий.

— А ви мене — просто Майя… А зараз, вибачте, я мушу вас покинути — стомилась!

Не заходячи у свій намет, вона підійшла до Тарасюка. Той сидів з Фернаном біля спиртівки, на якій булькав маленький кавник.

— Сідай! — Григорій підвівся, звільняючи для Майї найзручніше місце на повстині. — Далеко їздила?

— Далеко, навіть ноги болять від незвички. Я знайшла чудову місцину. Такі печери!.. А що це за Сміт?

Тарасюк стиснув плечима:

— Експедиція у складі однієї людини. З легкої Матвієвої руки півсвіту зацікавилось камінчиками із Саммілі. Конкуренти, так би мовити… Але хлопець він, здається, непоганий… А як твої печери?

— Які печери? — втрутився Фернан. — Джаббар? Даремне! Не можна розтринькувати сили!

— Ось я й кажу, — підхопила Майя, — навіщо розтринькувати сили? Давайте краще всі разом працюватимемо в Джаббарі! Я кину свою філологію і буду вашою рабинею, Фернане! І Віллі покличемо!

— Досить про це, — сердито сказав Фернан. — Я до вас нічого не маю. У містера Сміта теж своя програма, йому доручили зібрати проби майже з кожного квадратного метра плато… Ми з Тарасюком не зрушимо з місця! Ви згодні, Грегорі?

Тарасюк кивнув. І, усміхнувшись, сказав:

— Зараз вона вам знову про шимпанзе заспіває..

— Не треба співати! — Фернан підняв руку. — Я все розумію. Якщо вам сумно самій, я скажу Халідові, аби він працював з вами. Домовились?

Майя з Халідом стрімголов кинулися до стінки печери і, вражені, зупинились перед нею: чорне поле каменю, очищеного напередодні, пересікала яскрава жовта вертикаль.

Майя здивовано подивилася на хлопця, хлопець на Майю.

— Невже ми могли вчора не помітити цієї смуги? — тихо сказав Халід. — Такого не може бути!

Вони мовчки стояли перед загадковою жовтою смугою.

— Я, здається, здогадуюсь, у чому річ! — промовила нарешті Майя.

Вона витягла з сумки губку, намочила її і провела по смузі. Жовта смуга почала блякнути і майже зовсім щезла. За п’ять-шість хвилин стіна висохла і яскрава вертикаль знову пересікла чорне поле.

Халід дивився на магічну смугу, затамувавши подих.

— Вона більше не зникне? — спитав він.

— Не бійся, — засміялась дівчина. — Тепер усе в наших руках! Зараз ми дізнаємось, що тут намальовано!

Вона енергійно взялася до роботи. Вертикаль проходила біля самого краю розчищеної смуги — там, де Халід тер учора ввечері в найостаннішу мить. Тепер треба було розчищати далі.

Дуже обережно, працюючи лише губкою і тільки на самому верхньому шарі користуючись щіткою, Майя оголювала чорний камінь праворуч від смуги. До цього місця вона не дозволила Халідові навіть наблизитися, звелівши йому працювати з іншого боку.

Минуло зо дві години, але на стіні не з’являлося нічого нового. Серед чорного поля яскравіла лише жовта, мов тонкий сонячний промінь, смуга. І більше нічого — ні ліворуч, ні праворуч.

Кожні десять хвилин Халід залишав свій куток і, затамувавши подих, стояв за Майїною спиною, пильно стежачи за повільними рухами губки.

— А що, коли піти за смугою? — подумала вголос дівчина. — Адже повинна вона десь закінчитися чи кудись повернути?

— Дозволь мені! — крикнув із свого кутка Халід.

Голос його звучав так благаюче, що Майя мовчки погодилася.

Спочатку вона раз у раз позирала на Халіда. Але скоро переконалась, що хлопець цілком призвичаївся. Його рухи були такі вправні, що вона спокійно розпочала роботу в іншому місці.

Коли Халідові треба було зчистити останній шар корки перед каменем, він покликав Майю.