Маріанна Маліна - Фіолетові діти

— Я не надаю інформації.

— Скажіть, будь ласка, як мені зустрітися з кимсь із персоналу? — продовжую наполягати. Хлопець фокусує на мені погляд:

— Ваше ім’я?

— Рудь Дарина Миколаївна.

Охоронець нахиляє обличчя і риється в не видимих для мене паперах. Я чую тільки шурхотіння. Потім, піднявши голову, ніяково хитає головою:

— Вибачте, вас немає в списках. Я вам нічим допомогти не можу…

А я знову дивлюся йому в очі:

— Це ж інтернат? Так?

Юнак у відповідь підіймає брови, тихцем схвально киває головою і повторює:

— Я не надаю інформації,— трохи мовчить і ледь посміхнувшись додає,— у службовий час…

Потім, ледь почервонівши, підманює мене рукою та на вухо тихенько каже:

— Через сорок хвилин у мене закінчується зміна. Заждіть мене… на трасі біля зупинки.

Коли я доплентуюся до зупинки, починає сутеніти. Піднімається степовий морозний вітер, і я ховаюся в цегляну білу будівлю. Там теж не дуже тепло, та все ж не так дме. Сісти всередині можна на дерев’яну дошку, яка замінює собою лавочку та з одного боку підозріло хитається. Сідаю, настовбурчую комір та дивлюся на годинника. Мені залишається чекати з півгодини. Скоро зовсім стемніє. А раптом він не прийде? Я нервово думаю, що я справжнісінький лох, який не спитав навіть розкладу автобусів. Хоч би вони ще ходили. Не схоже на те, що тут можна викликати таксі.

Стає морозно. З неба починає сипатися мокрий сніг. Довго сидіти не вдається. Я починаю ходити назад-уперед, вдивляючись у вогники фар автівок, які на великій швидкості пролітають повз зупинку.

Я замерзаю дедалі більше і майже втрачаю надію, коли раптом біля мене зупиняється машина. Гостинно розчиняються дверцята, і я бачу в теплому жовтуватому світлі хлопця, якого чекаю. Він всміхається та махає мені рукою. Я підходжу і сідаю до машини. Юнак трохи ніяково посміхається:

— Сьогодні — таки холодно. Ви, мабуть, змерзли? — він натискає на газ, і машина повільно набирає швидкість, полишаючи в темряві, що згущається, мій тимчасовий ненадійний прихисток.

— Так, — кажу, хукаючи на почервонілі руки.

— Вам у місто? Зараз я увімкну сильніше обігрівача…

— У місто, — киваю.

— Ви така гарна дівчина, Дарино Миколаївно, ви не боїтеся гуляти одна по цій глухомані? — він нахиляється до панелі управління, похапцем дивиться на мене і знову червоніє. Мабуть, не звик робити дівчатам компліменти.

— Я, власне, шукала школу-інтернат. То ви мені розкриєте пару таємниць?

Хлопець хмурить лоба:

— Я працюю на цьому об’єкті не так давно. Платять тут пристойно, і не тільки за охорону, а й за те, щоб ми не розпускали язика. Дозвольте поцікавитися, вам інформація навіщо?

— Я шукаю одну людину. Вона повинна працювати тут. Її ім’я — Ангеліна. Приїжджаю, а тут таке — паркан… охорона…

Він обганяє авто, що їде попереду, і трохи згодом повертається до мене:

— Ангеліна, кажете? — витягує з кишені пачку цигарок. — Я запалю, ви не проти?

Підпалює цигарку, затягується:

— Вона тут більше не працює,— прочиняє вікно і випускає дим.

Я зітхаю.

Хлопець знову дивиться на мене і хитро мружиться:

— Але я можу вам допомогти… Дати її адресу.

— Дякую. А можна ще запитання? Що тут взагалі відбувається? Чому така охорона? Це ж школа-інтернат?

— Інтернат, — киває головою і, обганяючи машину, різко крутить кермом. Мене заносить на нього. Він, доторкнувшись до мого плеча, знову червоніє. І більше нічого не каже. Мені теж робиться ніяково розпитувати його.

Ми вже під’їжджаємо до міста. Машин більшає. На світлофорі він запитує:

— А вам у місті куди?

— Мені до центру. До готелю «Інтурист».

— Гаразд, — посміхається. Трохи мовчить та веде далі: — А чим ви займаєтеся у вільний час, коли не штурмуєте закриті установи? Наприклад, сьогодні?

— Сьогодні? — перепитую, мов недочула. — Сьогодні я, здається, трохи перемерзла та втомилася.

Я раптом справді відчуваю себе такою втомленою, немовби я тільки-но підкорила Говерлу чи навіть щось вище… І не просто так, а зі здоровезним наплічником за плечима. Тягар цього дня, холод та мізерний результат від зусиль навалилися на мої плечі майже фізично відчутно. Мені прикро, мені зле… Від сірого паркану, що мені стрівся. Від таємниць, які я не можу розгадати. Від суцільної байдужості оточуючих. Від того, що в мене зовсім немає однодумців… Я немовби один на один вступила в боротьбу з велетенським монстром невідомої породи — зітканим із таємниць, недомовок та брехні.

Нарешті машина зупиняється. Ми під’їхали до моєї тимчасової домівки. Водій кашляє та тихо каже:

— Приїхали…

Видно, що йому не хочеться прощатися зі мною. Він витягує з кишені блокнота:

— Ось адреса, яку я вам обіцяв, — швидко пише, — і мій телефон.

Протягує мені листок і пильно дивиться в очі.

— Дякую! — відповідаю.

— Бажаю вам успіху в пошуках! Дзвоніть… — зітхає він.

Я завжди хотіла бути сміливою та рішучою. Заздрила тим, хто міг стрибнути з мосту на гумовій мотузці чи з літака на парашуті. Або міг безпомилково вказати на ворога чи безкомпромісно засудити злодійство. Я такою не була, і мені ніколи не вдавалися геройські вчинки. Деякі мої подруги помилково вважали мене сильною особистістю. Але то було від того, що вони нічого не знали про мій внутрішній світ, про всі мої урагани та цунамі. Хе…