Аркадій Фідлер - Оріноко

— Бо ти наговорив їм про мене більше, ніж треба, базіка! — обурився я.

— Наговорив, Яне, але не дуже багато. Так треба було!

— То на яку ж війну він натякає? З іспанцями?

— Ні.

— А з ким же, чорт візьми?

— Я ще не знаю. Але хіба мало диких караїбів у глибині материка!

— А варраули це караїбське плем'я?

— Ні.

Перспектива вплутатися в якусь невідому завірюху не дуже приваблювала мене, зате, здалося мені, Манаурі це було на користь. Може, вождь сподівався, що серед бойових сутичок він швидше поверне собі повагу племені? Мабуть, що так!

Ми наближалися до села Оронапі, яке варраули називали Каїїва; бубни на березі били все голосніше, не замовкаючи навіть уночі, місцями їх було чути одразу з кількох боків. Тоді здавалося, що це вся пуща готує нам бурхливе і тріумфальне привітання.

Коли ми підпливали вже до самої Каїїви, я мусив знову надіти капітанський мундир, обшитий золотом, взути важкі чоботи, на голову нап'яти шкіру ягуара. До того ж ще й срібний пістолет, шпага, інкрустована перламутром, і, найголовніше, як повчав Манаурі, — пихатий, грізний вираз обличчя!

В Каїїві не було майданчика на помості, як у селищі Єкуани, хатини стояли відокремлено одна від одної на палях, вбитих у землю. В тіні найбільшої з цих хатин, кроків за двісті від берега, нас чекав Оронапі на чолі почту своїх старшин. Усі, а найбільше Оронапі, були прикрашені барвистим пір'ям, намистом, тіло у кожного було розмальоване, біля боку — багато вирізьблені палиці. Головний вождь сидів на стільці, навколо стояло кілька порожніх стільців, що, напевно, відповідало урочистій церемонії.

Ми висадились на берег, але Оронапі не вийшов нам назустріч, як це пробив у своєму селищі Єкуана. Він сидів гордий і нерухомий, уважно дивлячись на нас. Я поволі рушив до нього в супроводі Манаурі, Єкуани, Арнака, Вагури і Фуюді. Оронапі не підводився. Напевно, він був дуже високої думки про себе і вирішив сидіти доти, поки ми не підійдемо зовсім близько.

Не пройшли ми й півдороги, як Манаурі шепнув мені, що треба зупинитися. Так і зробили. Тоді Єкуана, незважаючи на свою огрядність, жваво підскочив до мене, метушливо і ввічливо запросив іти далі. Але Манаурі гримнув на нього, щоб він заткнув пельку і сам пішов уперед без нас.

Єкуана замовк, тільки сопів засмучений, і не знав, що йому робити.

Оронапі, побачивши все це, вмить втратив свою гордовитість і швидко підвівся. Він наближався до нас менш поважно, ніж належало. І ще здалеку виявляючи свою радість, кликав приязно:

— Ідуть, друзі! Йдіть сміливо, йдіть сміливо і весело, йдіть сміливо, весело і швидко, йдіть…

Повторюючи знову й знову люб'язні слова привітання, він підійшов, узяв мене під руку і серед загального радісного гомону провів у затишок під дахом.

Лід між нами, якщо він взагалі був, одразу розтанув. Я зупинився біля стільця Оронапі і дивився на дерев'яну річ з надмірною увагою, мов на щось дивовижне, і, нарешті, запитав з удаваною повагою:

— Невже цей стілець такий зручний, що з нього навіть важко підвестися?

Оронапі зрозумів мій натяк і весело розсміявся, і потім запросив мене сісти на цей стілець:

— Спробуй сам, Білий Ягуаре!

Я сів на стілець вождя, і почалися танці, співи, угощання смаженою рибою, м'ясом, солодкими овочами і кашірі, яким я тільки змочував губи. Словом, розпочався банкет на повну силу, в такій приємній і в такій щирій обстановці, яка перевершувала всі наші сподівання.

Вибравши хвилину, я прошепотів, звичайно, по-англійськи, до Арнака, що сидів поруч:

— Ти все тут розумієш, Арнак? Я — ні!

— Їх гостинність незвичайна, це правда!

— Хіба вони завжди були такі гостинні й милі?

— Я їх не знаю, але Манаурі казав, що вони не завжди такі…

— А що ж сталося? Війна близько?

— Не інакше, мабуть, їм загрожує якась війна. Він сказав це з такою величезною впевненістю, що я аж розсміявся не лише з нього, але й від думки про безглузде припущення: яка війна могла тут загрожувати, коли люди так раділи і веселилися з таким завзяттям?

Оронапі, на противагу веселому товстуну Єкуані, був людиною похмурої і суворої вдачі, з досить грубими манерами, але цього дня він намагався бути дуже ввічливим. Вождь аж світився доброзичливістю до нас і бажанням сподобатися. Він так виразно показував, як ми йому потрібні, що ці намагання іноді навіть бавили мене. Будучи сам у доброму настрої — бо трохи кашірі все ж таки випив, — я прямо запитав Оронапі, хоч це, може, було й не зовсім тактовно, кому і яким сприятливим вітрам ми повинні дякувати за цю незвичайну гостинність і ввічливість.

Оронапі подивився на мене, захоплений зненацька таким запитанням, але замішання його було короткочасним. Він став серйозніший, втупив задумливий погляд у посудину з кашірі, яку тримав у руці, і за хвилину вилив напій далеко від себе на знак того, що не хоче більше пити.

— Я хочу союзу з тобою! — вимовив він, натискуючи на кожному слові і допитливо дивлячись мені в очі. — Я хочу твоєї дружби, Білий Ягуаре.

— Догадуюсь про це, — відповів я легковажно, не звертаючи уваги на його урочистий тон. — Але чому ти так дуже цього бажаєш?

— Ти хочеш знати? Тому, що ти вмієш воювати. Ти і твої товариші.

— І це так важливо?

— Так, дуже важливо.

Всі замовкли.

— Тепер слухай, Білий Ягуаре, що я тобі скажу.

І Оронапі висловив прохання, спрямоване швидше до Манаурі, ніж до мене. Він хотів, щоб ми не пливли далі, оселилися тут, біля його селища, трохи вище на березі, де ріс густий ліс і була родюча земля для ведення господарства. Оронапі обіцяв нам