Андраш Беркеші - Списоносці

про все. Я говорив, сповідаючись перед Титусом. Правда, всього не сказав. Він слухав мовчки, сидячи в кріслі і схрестивши руки на грудях. Ми мали можливість спокійно вести розмову: Анни-Марії не було дома.

— Бідолашний Акоше, — сказав нарешті він. — Я розумію терзання твоєї душі. Заспокойся. Все це робиться з божої волі. Інколи я теж ненавиджу людей. Живемо в бридкому багні, задихаємось у бруді гріхів наших і не хочемо усвідомити веління господа бога, нашого спасителя. До мене приходять люди — чоловіки і жінки, літні і молоді. Приходять вранці, в обід, увечері і кажуть: «Отче, я знову согрішив». Я вислуховую їх і щоразу даю відпущення гріхів. Але кого звільняю від гріхів сьогодні, той завтра знову падає навколішки переді мною і благає прощення. Анна-Марія належить до чесних, це я кажу тобі. Її любов до тебе сильніша навіть за прагнення до спасіння. — Титус заплющив очі. — Прости їй, я теж простив.

Мовчанка. Мені приємно було слухати з уст Титуса слова втіхи. Отже, Анна-Марія любить мене.

— Акоше, — знову почав Титус, — ми одержали наказ від керівництва. Треба переглянути папери Гастінгса, за всяку ціну перевірити вміст його сейфа.

— Я теж уже думав про це.

— Гадаю, ми найближчим часом уночі проберемося в канцелярію. Завдання небезпечне, але доручити його іншим не можна.

Після цього Титус виклав свій план. Ми дійшли цілковитої згоди, і в наступні дні я вже почав готуватись до виконання плану.

В цій справі я використав і своїх підлеглих. Вони не знали, що працюють на «Списоносців». Я провів ретельну рекогносцировку будинку, в якому містилась канцелярія. Ознайомився з минулим двірника, точно встановив, хто живе в будинку. Коли дані лежали в мене на столі, ми з Титусом обговорили всі подробиці.

— Треба залучити до цієї справи двірника, бо інакше ми не зможемо забезпечити собі шлях для відступу.

Титус погодився зі мною. Двірником зайнявся я. Вже не пригадую його імені. Було йому років тридцять, інвалід — одну ногу втратив десь на фронті. За професією він бур слюсар, але через свою інвалідність не міг влаштуватися на заводі. Із зібраних даних ми знали, що брат його дружини — комуніст і емігрував до Австрії, де перебуває в одному з концентраційних таборів. Сестра про це не знала. Мій агент відвідав двірника. Збрехавши, що він нібито комуніст-підпільник, агент, посилаючись на брата жінки, попросив двірника сховати його на кілька днів.

Двірник повірив і прийняв нашого агента. За домовленістю агент розповів двірникові про великий «план».

Через кілька днів ми «застукали» їх. Впіймали «комуніста», якого вже давно «розшукували» і який на очній ставці розповів про все. Нещасний двірник бився, мов пташка в пазурах хижака, але мусив скоритися.

Я звільнив двірника, але його картотека разом з підписаним документом попала у «відповідний архів». Титус діяв за принципом: «Мета виправдовує засоби». Це стало і моїм гаслом.

Отже, першу перешкоду подолано. Тепер треба було добути ключ від вхідних дверей. Анна-Марія полегшила цю справу, зробивши відбитки ключа. А далі все пішло як по маслу. Двірник виготовив копію ключа, який одразу ж випробувала Анна-Марія. Залишилося найважче: виманити з дому на одну ніч Неллі і Гастінгса.

… Був кінець серпня. Надворі стояла вже зажурена осінь. Ми з Анною-Марією сиділи в саду, оповитому тихими сутінками, поринувши в мрії. Я першим порушив мовчанку.

— Анно-Маріє, — промовив я, пригорнувши її. Вона притулилася до мене, схиливши голову на груди.

— Знаєш що? В п'ятницю ввечері поклич до себе капітана Гастінгса…

Жінка підскочила, наче її вкусила оса. Здивовано зиркнула на мене. Я сумно посміхнувся у відповідь.

— І за всяку ціну затримай у себе до ранку. — Ніжно взявши її руку, я притис до грудей і довго дивився їй в очі. — За всяку ціну, розумієш? — по складах вичавив я з себе.

Наступного дня Анна-Марія сказала мені:

— Гастінгс прийняв моє запрошення. Буде в п'ятницю о дев'ятій.

З Дьярматі і Неллі було куди легше. Дівчина до нестями закохалася в молодого журналіста і цілком підкорялася йому.

Отже, шлях відкрито. Ми з Титусом обміркували всі подробиці і вирішили зустрітися в п'ятницю в мене дома.

Людина дуже часто не може пояснити зміни свого настрою. Досить одного куплета пісні, віршованого рядка чи раптового спогаду про якусь Дрібницю, щоб веселість змінилася пригніченістю, хоробрість — забобонним страхом. Вже кілька тижнів я перебував у стані такого змінного настрою і не міг зрозуміти причини цього. Дома мене наче підмінили… Я нервував, у мене був якийсь дивний, напружений стан. Розмовляючи з Магдою, я лише похитував головою або белькотів щось незрозуміле. А коли вона, сівши біля мене, починала розпитувати, я посилався на втому і обривав її. «Господи, що зі мною? — питав я себе. — Чому мені все таке байдуже, чому все стало таким далеким, чужим — Магда, діти, дім, усе, усе?»

Одного разу після вечері, зайшовши в кабінет, я заглибився в читання газети. Читати не читав — просто перегортав сторінки. Думки крутилися навколо операції в п'ятницю. Мене охоплював неймовірний страх. А що коли нас спіткає невдача? Чому саме до нас виявлено таке довір'я з боку керівників організації? Потім я прийшов до висновку, що моя доля, як і доля кожного члена організації, вже вирішена наперед і змінити її ніхто в світі не може. Я втішав себе, підбадьорював, але страх не минав, і це дратувало мене.

Саме в такому настрої і застав мене Жолт, який несподівано ввірвався у мій кабінет. Підійшовши до мене, Жолт почав набридливо розпитувати… Я хотів вигнати його з кімнати. Злякавшись суворого окрику, він витріщив на мене очі, потім затупотів ніжками і, впавши на підлогу, заверещав, мов недорізане порося. Спочатку я мовчки дивився на це, а потім стеком добре відлупцював його.

У нашому завжди тихому домі зчинився страшенний галас. В кімнату вбігла до смерті перелякана Магда. Побачивши нас, вона остовпіла, обличчя її сіпалося. Потім кинулась до мене, вирвала Жолта з рук і, захищаючи його, притисла до грудей. На галас