Олександр Васильович Донченко - Вітер з Дніпра

Того ж дня ввечері виявилось, що червоної матерії немає. Не їхати ж за нею в містечко!

— Нічого, хлоп'ята, — втішав Василь. — Візьмемо прапори у сільраді, в колгоспі, в школі. Буде три прапори. Можна ще прикрасити зеленим клечанням. І в мене є така пропозиція: доручити цю роботу Євгенові. Під його відповідальність. Як ти, Євгене, згодний? Не осоромиш нас?

Євгешка, не розуміючи, ніяково кліпав повіками.

— Як? Мені?..

— Тобі, Євгене, доручаємо, тобі.

Тепер Євгешка зрозумів. Ураз гарячі сльози виступили від хвилювання на очах, йому, Євгеші, доручають прикрасити вишку! йому, такому… такому злочинцеві й боягузові!.. Євгешка не міг говорити. Задушлива хвиля здавила горло. Він зробив зусилля й мовчки кивнув головою.

— От і гаразд. Ростемо, хлоп'ята! Євгешка згодний!?Стемніло рано. По небу клубочились важкі хмари.

Ніч була чорна й задушлива. Десь на обрії кліпали далекі блискавиці. За вікнами, на вгороді, томливо пахнув кріп, пахла м'ята й нічна матіола. Все принишкло, — Все чекало грози. Але гроза не приходила. Жодний подих вітерця не ворушив листя сонних соняшників.

Цієї ночі Євгешка довго не міг заснути. А коли задрімав на якусь годину, йому приснився галасливий базар. Шалено крутилась карусель, і грала гармошка. Євгешка схопився з ліжка і якусь мить вдивлявся в чорне вікно. Котра година? Чи не пора йти виконувати свій намір? Босі ноги ледве чутно прошаруділи по долівці. Кресонув сірником і подивився на годинник. Пів на п'яту. Пора!

В темряві хутко вдягнувся. З-під подушки витяг ще з вечора приготовлений мішок. Треба нечутно вийти з хати. Двері дуже риплять. Можуть прокинутись батько або мати. Найкраще через вікно.

Євгешка зліз на підвіконня. І зненацька застиг. Несамовито застукало серце.

— Що ти там робиш, Євгене? — ураз почув із суміжної кімнати батьків голос.

— Ні-чого…

Прислухався. Перечекав кілька хвилин. Батько знову заснув. Євгешка легко стрибнув на м'яку траву. Трава була холодна. Холодна земля. Пошкодував, що не взув черевиків. Дарма, не вертатись же за ними в хату.

Тихо відчинив двері в сарайчик. Але Капітан Капітанич почув хазяїна. Він весело заґелґотав. Євгешка присів і злякано замахав руками.

— Тихше! Тихше! Гусачок! Любий мій, хороший гусачок… Білий ти мій…

Гусак підійшов ближче, витяг шию і ткнувся дзьобом хлопцеві в коліна.

— Пробач мені, гусачок. Пробач, Капітан Капітанич! — схвильовано шепотів Євгешка. Він узяв мішок і?посадив туди свого улюбленця.

Незабаром Євгешка виходив з села. Капітан Капітанич сидів за плечима в мішку тихо, мабуть, вражений цією незвичайною подорожжю. Євгешка швидко йшов і поглядав на небо. Час уже світати, але хмари на небі, як чорна вовна. Здавалось, вони спускаються нижче й нижче, придушують землю волохатими грудьми.

Вийшов на поле. Ледве міг розглянути в темряві покручену стежку. Раптом зупинився і хутко озирнувся Хтось іде назирці за ним. Хтось іде, скрадаючись, як тихолапий кіт. Серце застукало хутко-хутко. Стояв і вдивлявся в темряву. Ні, нікого. Це тільки здалося. Г знову йшов. Минув степову криничку при дорозі. Зараз буде могила трьох. Тут поховано трьох комуністів, закатованих бандитами. Ледь сіріє білий мармуровий камінь на могилі. Зненацька зробилось страшно. Хмари чорні, задушливі, безмежне поле, ніч, могила, і він, Євгешка, один-однісінький…

— Капітан Капітанич! — ураз голосно обізвався хлопець.

Гусак мовчав.

— Капітан Капітанич! Тобі не страшно?.. І мені не страшно. Аж ніскілечки не страшно…

І після звуку людського голосу стало ще тихіше. Ще нижче спустилася задушлива навала хмар. І тоді, в цій застиглій тиші, впала перша важка краплина. Звідкілясь вихопився тривожним поривом свіжий вітрець і галопом, як вершник, помчав над ланом. Сполохано метнулось і зашелестіло жито. Сліпуче спалахнула блискавка, і гуркіт грому сповістив про початок нічної грози.

Ну, ніхто з вас тепер не позаздрить Євгешці! Ви знаєте, що таке горобина ніч? Чи будив вас серед ночі несамовитий гуркіт грому, вогненні блакитнокрилі блискавиці, глухий шум нічної зливи? Ви ховали в подушку голову, ви натягали на себе укривало, але, напевне, чули, як здригається від громових ударів будинок і люто хле-ще у вікна дощ…

На полі немає ліжка. І подушки немає. І укривала. Звичайного зонтика і то не знайдете. Немає на полі і дерева, під яким можна було б хоч трохи заховатись від зливи… Нічого немає, крім жита, пшениці й гречки. Але від цих рослин, як відомо, даремно сподіватися захисту від дощу.

Ось у такому становищі опинився Євгешка. Як тільки хлюпнула злива, він кинувся бігти. Чому? Куди? Однаково навколо не було жодного деревця, жодного затишного куточка. Повертатись до села? Туди не менш як чотири кілометри. До того ж Євгешка згадав, що блискавиця найчастіше ударяє в рухливі речі. Ні, від грози в полі не втечеш!

Хлопець скорився своїй долі. Він обрав горбочок, поклав собі на голову мішок з Капітаном Капітаничем. зігнувся, зіщулився, як заєць, і застиг. Мішок доводилось притримувати то однією, то другою рукою. На щастя, Капітан Капітанич не танцював на голові і сидів тихо, зачудований зливою.

Дощ лив безупинно. Блискавка сліпила очі, Євгешка цокотів зубами від холоду, він був мокрий, як сама вода. Але дивно — вперше він не боявся. Так, страху не було. Серце заполонила вщерть тривога — чи встигне він, чи не спізниться? До містечка лишалося чотири-п'ять кілометрів. На дорозі багнюка, не скоро переможеш оці кілометри…